Я віддав би життя за тебе (збірка) - Френсіс Скотт Фіцджеральд
— Але ми мали намір продовжити термін…
— Гадаю, що зможу продати цю роботу деінде. Задум кінокартини про бродяг був мій, так що, сподіваюся, право на нього повернеться до мене.
— Звичайно, звичайно ж. Ми не потребуємо його. Але, Крісе, скажу тобі…
Здавалось, він тільки-но усвідомив, що втрачає одного з найкращих співробітників, який ніколи не відчував браку вигідних пропозицій і далеко пішов би в кіногалузі.
Але Кріс був непохитний.
— Ходімо, Джуді. Зупиніться тут, водію.
Поглинута своєю згубою, забувши про все інше, Вілія гукнула:
— Крісе! Якщо щось дізнаєшся про мій діамант… якщо ця дівчина…
— У неї нема твого камінця. Ти це знаєш. Може, я його маю.
— Не маєш.
— Еге ж, не маю. До побачення, Віліє. До побачення, Бенні. Зайду до тебе коли-небудь. Побачимося, коли прогримить твоя комедія. Скажу тобі про це.
За кілька хвилин автомобіль став далекою крапкою на шосе.
Кріс і Джуді сиділи край дороги.
— Ну й добре.
— Ну й добре.
— Гадаю, знову доведеться стоптувати підметки й ловити попутні машини.
— Я теж так гадаю.
Кріс подивився на ніжно-білі трояндові пелюстки її щік і мідяно-зелені очі — зеленіші, ніж зеленкувато-буре листя навкруги.
— Маєш той діамант? — запитав він ні з того ні з сього.
— Не маю.
— Брешеш.
— Гаразд. І маю, і не маю, — відказала Джуді.
— Що ти з ним зробила?
— Ой, тут так гарно! Не будем зараз про нього говорити.
— Не будем зараз про нього говорити! — повторив Кріс, здивований її легковажністю. — Кажеш так, ніби це якась дрібничка! Поверну цей камінь Вілії. Я відповідаю. Зрештою, це ж я познайомив вас обох.
— У цьому я ніяк не зможу тобі допомогти, — доволі холодно сказала вона. — Нема в мене цього камінця.
— Куди ти його поділа? Віддала спільникові?
— Вважаєш, що я злочинниця? А ще я, звісно, мала б бути неперевершена інтриганка. Щоб увійти в знайомство з тобою й усіма іншими.
— Якщо ти така і є, то відтепер уже не будеш. Вілія неодмінно дістане свій діамант.
— Так сталося, що він мій.
— Тобто тепер це твоя власність, а закон завжди на боці власника… Що ж…
— Я не те маю на увазі, — перебила вона, плачучи спересердя. — Камінь належить моїй матері й мені. Ет, розповім тобі всю історію, хоча я й приберігала цю розповідь на потім. Мій батько володів Наяскською лінією сполучення[78], а у свої вісімдесят шість років так підупав, що ми не дозволяли йому без супроводу лікаря та медсестри випливати до його контори на західному узбережжі. Якось увечері він утік з-під нагляду й дав діамант вартістю вісімдесят тисяч доларів якійсь дівчині в нічному клубі. Ще й признався в тому медсестрі, бо гадав, що повівся весело й розважливо. Ми дізналися ціну цього діаманта, бо знайшли квитанцію нью-йоркського торговця про прийняття. Батько помер, так і не вибравшись до Нью-Йорка, й не залишив нам нічого, крім боргів. У нього була стареча недоумкуватість, розумієш? Його доводилося тримати вдома…
— А звідки ти знаєш, що це той самий діамант, який має Вілія? — перервав оповідь Кріс.
— Я не дізнавалася. Поїхала на Захід, щоб розшукати дівчину на ім’я Мейбел Діченік. Ми знайшли чек на десять доларів на батьковому банківському балансі. І батькова секретарка сказала, що містер Даунз ніколи не підписував чеків, крім як тої ночі, коли втік із корабля.
— І все-таки ти не була певна… — Кріс поміркував. — Коли побачила цей діамант… Мабуть, такі не часто трапляються.
— Не часто! Отакенного розміру? У ювелірському рахунку-фактурі описано його з усім родоводом, як породистого пса. Ми гадали, що знайдемо цей камінь у батьковому сейфі.
— Ти, мабуть, хочеш подати до суду й постаратися відсудити діамант у тої дівчини, — припустив Кріс.
— Спершу хотіла, та коли натрапила на ось таку тверду натуру, як Вілія, тобто Мейбел, то втямила, що вона боротиметься до останку за цей камінь. І до того ж у нас нема грошей на тяжбу. А коли минулої ночі трапилася нагода… я подумала: якби вдалося запопасти цей діамант…
Джуді обірвала саму себе, й Кріс закінчив думку:
— …то вона, трохи охоловши, могла б прислухатися до розумних доводів.
Сидячи на узбіччі, Кріс довго розважав про правду і кривду в цій справі. З одного боку, крадіжку неможливо виправдати, а з другого… він же читав про розлучені пари, які запекло борються за дітей — аж до викрадення. Чим його усправедливити? Любов’ю. А у випадку з діамантом на дії Джуді вплинуло її право людини на засоби існування.
Якось можна було б і зарадити з Вілією.
— Що ти зробила з цим камінцем? — раптом спитав Кріс.
— Він на пошті. Загорнутий у мою стару спідницю. Провідник надіслав його на мою домашню адресу, коли ми сьогодні вранці зупинились у Фініксі.
— Боже! Ти жахливо ризикувала.
— Вся ця подорож була жахливим ризиком.
І ось вони йшли пішки, простуючи на захід, з лагідним сонцем, що здіймалося за ними.
— «Подорож разом», — задумливо сказав собі Кріс. — Еге ж, так зватиметься мій сценарій. — І повів далі, повернувши голову до Джуді: — А тебе назву моєю дівчиною.
— Я знаю, що назвеш.
— Подорож разом, — повторив він. — Як на мене, це один із найкращих способів пізнати іншу людину.
— Ми багато мандруватимемо, правда?
— Так, і завжди разом.
— Ні. Іноді подорожуватимеш самотою, а я завжди буду на місці, коли повертатимешся.
— Будь.
Я віддав би життя за тебе (Легенда озера Лур)
23 вересня 1935 року Фіцджеральд написав із Балтимора своїй приятельці Лорі Ґатрі (Герн) в Ашвіллі: «Надішліть мені сторінку заміток із матеріалом про Ашвілльський[79] квітковий карнавал. Я лаштуюся написати тут оповідання — ось сьогодні задумав його». До середини листопада 1935 року Фіцджеральд закінчив два начерки цього твору й згадав його під назвою «Оповідь про самогубство»[80] в листі до Гарольда Обера. Автор прагнув продати оповідання, зазначивши, що він потребує грошей: «Якби вдалося продати “Я віддав би життя за тебе”, це зовсім змінило б ситуацію». «Оповідь про самогубство» стала несподіванкою від Фіцджеральда, особливо тим читачам, що призвичаїлися до його легшої манери письма у 1920-х роках. Це була свідома спроба ускладнити її й від юнацьких романтичних сюжетів у ранніх творах рушити далі. Події розвиваються на тлі природної краси гір Північної Кароліни, а
