Я віддав би життя за тебе (збірка) - Френсіс Скотт Фіцджеральд

саме оповідання справді похмуре. У багатстві барвистих описів, як і в характері небезпечного й приреченого Карлі Деланню, є немало відголосків «Великого Ґетсбі». Сценарій фільму, накладений на історію кохання, кінооператор, закоханий у кінозірку, — все це нагадує директора кіностудії та його зірку на одній із вечірок у Ґетсбі. Атланта Даунз і Деланню також подібні до Розмарі Гойт та Діка Дайвера з «Ночі лагідної».

13 грудня Обер написав Фіцджеральдові про те, що діється з оповіданням:

«Мені сподобалось “Я віддав би життя за тебе”, але боюся, що його буде важко продати. “Пост”, “Американ”, “Макколл”, “Космополітан” і “Ред бук” відмовилися від нього. Літтауер із “Кольєрза” вподобав це оповідання, а Ченері — ні. Літтауер, який також читає оповідання для “Домашньої жіночої компанії”, передав “Я віддав би життя” “Компанії” й гадає, що там, можливо, зможуть його використати. Здається, одна з трудностей цього оповідання — постійна погроза самогубством. (…) У “Космополітані” вважають, що людина, яка ховається від судових посильних, надто вже загадкова й не дуже вписується в життя».

Фіцджеральд відмовився пом’якшити погрози самогубством. У січні 1936 року, перебуваючи в балтиморській лікарні, він відповів Оберові: «Якщо не продасте “Я віддав би життя за тебе”, то можете надіслати його мені. Сам я й не торкнуся цього оповідання, але знаю тут хлопця, який міг би його виправити за частку прибутку, якщо буде прибуток». «Хлопець», Чарлз Маркіс «Білл» Воррен (1912–1990), відомий передусім як творець телевізійного серіалу «Сириця» («Rawhide», 1959 рік), зустрівся з Фіцджеральдом у Балтиморі 1933 року й пізніше співпрацював із ним у Голлівуді, пишучи кіносценарій фільму «Ніч лагідна», але так і не переробив оповідання «Я віддав би життя за тебе». Обер запропонував надіслати твір у скороченому вигляді журналу «Пікторіал», але Фіцджеральд категорично відмовився. 29 січня він знову попросив: «Я б хотів, щоб Ви повернули мені “Я віддав би життя за тебе”».

Уривки записів Фіцджеральда з його важких днів у Північній Кароліні свідчать про те, що він експериментував з насиченою барвистою мовою, вже притаманною його прозі, й передавав нею понуріші, сумніші думки:

«Тьмяно-брунатно-банальне (де відійшов темно-бурий відплив, там оголився сланець; цього не опишеш, як і суконки на його тлі, забарвленої годинами довгого людського дня), блакитне як злиденність, блакитне через відмову від щастя; “якби я міг [торкнути] цю тінь, то завжди все було б гаразд”».

І далі:

«Як і багато чоловіків — боязких, бо неспроможних чи неохочих втілювати в життя свій світ уяви, він навчився компенсувати; але колись була в нього блакитно-смарагдова незмінна мрія, ідеал, а безбарвні жінки любили його за славу, гроші та упевненість»[.]

За час свого перебування в Північній Кароліні Фіцджеральд пробував накласти на себе руки. Марта Мері Шанк — його приятелька й принагідна секретарка, що зберегла навіть найменші клаптики паперу, на яких він записував думки та епізоди з сюжету, як-от подані вище цитати, — повідомила про ці інциденти. Зрештою, як повідомив їх своїм друзям і сам Фіцджеральд. У 1936 році, після того як репортер газети «Нью-Йорк пост» Мішель (Майкл) Мок опублікував компрометувальну статтю, і то саме на сорокаріччя Фіцджеральда, той зажив велику дозу таблеток. У листі до Обера, надісланому в жовтні, Фіцджеральд описав цей випадок: «Я випив пляшечку морфію й проковтнув чотири таблетки — цілком досить, щоб убити коня. Сталося передозування, і, не встигши добратися до ліжка, я виблював усю суміш; увійшла медсестра + побачила порожню пляшечку + якийсь час треба було до біса платити + згодом я відчув, що пошився в дурні. І якщо я коли-небудь побачу містера Мока, то все, що може статися, станеться дуже швидко і раптово. Нічого не кажіть Перкінзові». Перед своїм давнім принстонським приятелем, адвокатом Джоном Біґґзом-молодшим, Фіцджеральд також був відвертий: «Мені випав важкий час у Кароліні + я приїхав [до Балтимора в 1935 році] на це Різдво + наробив купу дурниць на свій тридцять восьмий день народження».

Крім того, Фіцджеральда переслідували ненастанні погрози Зельди покінчити з собою. Уклавши список можливих назв оповідання «Самогубство Карлі Деланню», письменник далі написав стовпчиком інциденти із Зельдиного життя. Ще у квітні 1936 року Фіцджеральд повідомив листовно Беатріс Данс — жінці, з якою він мав короткий роман у Північній Кароліні: «Недавно я привіз [Зельду] до Чимні-Року, куди приходили її родичі, коли вона була ще дитина. Інколи під час спроб (безуспішних) відшукати пансіон, де вони тоді зупинялися, неначе здіймалась хмара трагедії. Як я вже сказав тобі, іноді й не розпізнаєш, що вона хвора». У житті Фіцджеральда не було таких особистих і болючих справ, яких він не зумів би втілити в мистецтві, — чи то намагаючись зрозуміти й викласти їх, чи то прагнучи опанувати й переробити на щось ностальгійне, навіть гарне.

І, нарешті, за цим оповіданням стоїть доля Пеґ Ентвістл (1908–1932). Ще в підлітковому віці, у 1920-х роках, ця англійська актриса мала успіх на Бродвеї. Спробувавши щастя в Голлівуді, Ентвістл зазнала невдачі й хотіла повернутися до Нью-Йорка, але не мала на те грошей. 18 вересня 1932 року вона забралася на літеру H величезного напису «Hollywood» і стрибнула. Їй було всього двадцять чотири роки. Смерть актриси стала широковідома й досі залишається ключовим образом згубного впливу кінобізнесу на тих, що тяжіють до нього.

I

Гладінь озера, що простяглося в долині гір Північної Кароліни, відсвічувала рожевим сяйвом літнього вечора. На озерному