Я віддав би життя за тебе (збірка) - Френсіс Скотт Фіцджеральд

— Ти не сказав, що кохаєш мене, але змушуєш мене так вважати.

Атланта застигла. Сиділа непорушно. Його відповідь заглушило бухання далекого оркестру.

— Невже ти не знав, чим я ризикувала? — вела далі дівчина. — Коли я ще тільки вчилася на медсестру, щоночі сиділа разом з тобою в солярії. Якби надійшов хтось із начальства, пропала б я тоді.

Знову від Деланню було чути тільки нерозбірливе бубоніння.

— Знаю, що я для тебе маленька дівчинка. Я хотіла б дізнатися тільки одне: навіщо ти мене змусив так закохатися в тебе?

Тепер він повернув голову, й Атланта виразно почула відповідь.

— Хай там як, а зі скелі Чимні-Рок таки височенько скакати.

…і знову Ізабелла.

— Мені все одно, хай навіть п’ять тисяч миль… Якщо ти не кохаєш мене, то це не життя. Ото залізу туди й побачу, з якою швидкістю зможу добратися донизу.

— Гаразд, — погодився Карлі. — Будь ласка, не залишай ніяких записок, адресованих мені.

IV

Всівшись поруч Роджера, Атланта видивлялася на юрбу, вже не вимахуючи рукою й не силкуючись на веселощі. В повітрі зависла мряка, і люди накривали голови плащами та газетами. Автомашини гуділи клаксонами з місць паркування, музиканти зникали один за одним за рогами вулиць, духові інструменти востаннє блимали, перш ніж їх прикрили від дедалі ряснішого дощу.

Гурт із озера Лур поспішив від вантажівки до своєї легкової машини. Атланта вскочила на переднє сидіння, поряд із Роджером. Підвізши Ізабеллу до її квартири, Роджер запитав Атланту:

— Ти б не хотіла перебратися на заднє сидіння?

— Ні.

Вони виїхали з міста, мовчки вдивляючись у надтріснуте вітрове скло.

— Я хотіла б поговорити з тобою, — озвалася нарешті Атланта, — але ти такий сердитий на мене…

— Уже не варто, — відповів Роджер. — Не хочу вдруге влипнути.

— Ой, трапилося щось жахливе, і…

— Оце лихо! — перебив він, буцімто співчутливо. — Але ж ти за якийсь тиждень повернешся до своєї мами. Ось їй і розкажеш.

На таку холодність Атланта інстинктивно заходилася в аварійному порядку чепуритись — витирати блазенські рум’яна з обличчя, знімати турнюри[101] з талії, завзято струшувати вологе волосся й начісувати його — аж до ореола навколо голови. Тоді, нахилившись до слабкого світла від щитка управління, вона попросила:

— Дозволь спитати тебе про щось.

— Не сьогодні, Атланто. Я ще не оговтався від шоку.

— Якого шоку?

— Я його дістав, побачивши, що ти просто не та жінка.

— Хочу спитати тільки одне… Чи хтось колись наклав на себе руки через те, що дуже вже закохався? Тобто чи вважаєш ти таке можливим?

— Ні, — категорично відповів він. — Чому питаєш? Надумала покінчити з собою через містера де Люкса?

— Говори тихше. Але послухай, були ж люди, які так вчинили, хіба ні?

— Не знаю. Спитай вдома когось зі сценаристів, він тобі скаже. Або запитай Праута. Егей, Прауте…

— Не зчиняй галасу!

— Тоді не балакаймо.

Авто проминуло Чимні-Рок і зупинилося біля готелю в дощовій тиші. Поїздка тривала годину, але Атланті здавалося, що лише хвилину тому вона почула голос Ізабелли Панцер на платформі. Не гнівалася — почувала тільки незмірну печаль і, наперекір здоровому глузду, жаліла Деланню.

Але коли він спитав у вестибюлі, чи всі твердо вирішили лягти спати, — питання явно стосувалось Атланти, — вона квапливо відповіла:

— Скочу у ванну. Мені не по собі. Як ніколи.

Атланту не брав сон. Уперше в житті, на краще чи гірше самій собі, вона пильнувала свої емоції й пробувала розкладати на полички свою пристрасть до цього чоловіка, аргументами виганяти його з голови й роздумувати, що тут робити. Якби Роджер не був вибитий із колії, можна було б піти до нього й спитати ради, а більш і нема до кого. На світанку вона задрімала й, здригнувшись, прокинулася близько сьомої. Один погляд на темне вікно — і стало зрозуміло, що принаймні кілька годин не буде ніякої роботи. Її покоївка, прийшовши, підтвердила це. Атланта мляво надягла купальний костюм і, зійшовши до озера, щоб освіжитися, плавала на нереальній поверхні поділу між світом затуманеної води й мрякою небосхилу. Повернувшись до готелю, вона поснідала, одяглася, а тим часом доходила вже дев’ята година. Внизу Атланта прочитала лист від матері і якусь хвилину постояла з Праутом на веранді.

— Роджер у поганому гуморі, — повідомив він. — Порозкидав деталі кінокамери по всьому ліжку.

— Мабуть, він щасливий, коли має чим зайнятися в дощовий день.

А тоді Атланта пішла до приймальні й спитала, який номер кімнати містера Деланню. Постукавши в його двері й почувши «увійдіть», вона гукнула:

— Чому не встаєш? Невже весь день ховатимешся? Ти що, сова?

— Увійди.

На порозі дівчина спинилася. У кімнаті було повно безладно розкиданого багажу, а Карлі допомагав коридорному слузі обхопити ременями валізу.

— Я гадав, що ти відпочиваєш, — озвався він. — Такого дощового дня…

— Що ти робиш? — спитала вона.

— Що я роблю? — Здавалося, Карлі почувався трохи винним. — Правду кажучи, від’їжджаю. Розумієш, Атланто, я вже в безпеці й можу повернутися до великого світу.

— Ти сказав, що побудеш іще тиждень.

— Ти, мабуть, неправильно зрозуміла.

Поки він говорив, Атланта непорушно стояла посеред кімнати.

— Знаєш, коли ти постукала, я аж підскочив. Це ж і судовий виконавець міг би до мене прийти.

— Ти сказав, що залишишся ще на тиждень, — вперто повторила вона.

Чорношкірий хлопець замкнув сумку, клацнувши замком, і питально повернув очі на Деланню.

— Прийди за чверть години, — сказав Карлі.

Хлопець зачинив за собою двері.

— Чому ти від’їжджаєш, — спитала Атланта, — не сказавши нікому ні слова? Я приходжу і застаю тебе з усіма твоїми запакованими торбами. — Вона безпорадно похитала головою. — Звичайно ж, мені зась до твоїх справ.

— Сядь.

— Не сяду. — Атланта мало не плакала. — Видно, що ти упакував манатки за останні десять хвилин… Досить глянути на цю пару взуття. Що ти надумав з нею робити?

Деланню зиркнув на забуті в шафі туфлі й перевів погляд на Атлантине обличчя.

— Від’їжджаєш, не попрощавшись, — дорікнула вона.

— Я хотів попрощатися.

— Угу… Тоді, коли всі валізи в машині й нічого вже не вдієш.

— Я боявся, що закохаюся в тебе, — м’яко мовив він. — Або ти в мене.

— Хай це тебе не турбує.

Карлі кинув на неї смішливим оком.

— Підійди до мене ближче, — сказав він.

Тихий внутрішній голос підказав Атланті, що Карлі випробовує на ній свою силу й попросту грає не за правилами. Тоді інший, гучніший голос змусив її пробачити Карлі й витлумачити його наказ як відчайдушний крик душі.