Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах

— Це вірно робите, що збираєтесь у степи. Там і землі більше, і після голоду стільки хрещеного люду вимерло, що хату, а не цей льох за безцінь придбаєте. То я оце й заглянув до вас: чи не будемо сватами?

— Що ж ви сватати прийшли? Мою хатину?

— Нащо мені це кипіло? От ваша десятинка над шляхом згодилась би мені. Щоправда, не дуже вона зручна, витовкують її на розхристі, та й земелька теж могла б кращою бути, — хитренько ганить наше найбільше багатство, щоб збити ціну. — Але, коли гноїти її, щось бог зародить.

— Ви, доки не згудите, доти не купите? — заступається мати за нашу десятину.

— Хіба я неправду кажу? — косує дядечко на матірі, торкнувшись рукою кишені, запитує батька: — Як ви на сеє, коли я теє?

— Хіба вам випадає до своїх дев'яти славних десятинок мати мою, розхристану?

— Випадає! Випадає, Панасе, для круглого числа! В усьому люблю круглі числа. Навіть жінку брав тільки з круглим числом — шістнадцятку. Було б їй сімнадцять років — не одружився б, — і дядечко Володимир захихикав, задоволений своїм дотепом.

Я ніколи не бачив його таким говірким. То завжди сидить на людях, мов дзвін без'язикий, ховає у собі слова, як скарби в землі. А це, бач, навіть жартувати зволив. Ось як кумерція розв'язала язика. Тепер би йому, напевне, і тітка Марійка позаздрила б.

Я так починаю гніватись на дядечка, таким косую на нього оком, що навіть тато здивовано зиркнув на мене. А дядечко Володимир далі пряв свою пряжу, як павук павутиння, жалів нас, бажав щастя і все розхвалював оті краї, де люди не мають скрути на землю.

— Там середняку нарізають навіть по двадцять — двадцять п'ять десятин, а тут тяжко сіяти, коли нема чого орати.

— Чого б вам, Володимире, не поїхати туди? — обізвалася крізь сльози мама.

— Мені? — отетерів дядечко. — Як це? І чого це мені? Що ми — гірші за людей! — але одразу ж спохопився, що бовкнув зайве. — Я, жінко добра, вже й тут призвичаївся до своїх негараздів, до своїх десятинок. Це не та розкіш, коли чорнозем на сажень залягає, але з хліба не зводить. То будемо сватами?

— Ви ж казали, що не маєте за душею ні копійчини, — в'їв батько.

— Для вас витрушу останнє, — розщедрився дядечко. — Чого не дотрушу-позичу, на чийсь білий папір усю душу закладу. Яку ж ціну правите за свою десятинку?

— Сто двадцять карбованців золотом.

— Що-що?! — вдавано не дочув дядечко і повернув до батька хащувате вухо.

— Сто двадцять кажу.

— Сто двадцять! — жахнувся дядечко, став вислогубим і вибалушив очі на тата. — Бійтесь, Панасе, бога і людей. Красна їй ціна — шістдесят карбованців, але я вам, по-свояцьки, накину ще десятку. Знайте мою добрість.

— Хіба ви колись не розминулись із нею?

— Ой Панасе, Панасе, тримайте свої насмішечки хоч на кінчику язика… То за сімдесят віддасте? У мене ж п'ятірки, як зорі в жнива, — з самого місяця відлиті.

— І де вони взялись у вас?

— Де? — спохватився дядечко. — Це довга казка. То давайте свою руку — позолочу її. Де вже моє не пропадало!

Почався отой нудний торг, коли один багато просить, а другий мало дає.

Батько поволі спускався згори, а дядечко ще повільніше, як слимак, повз угору. Торг завис на дев'яноста карбованцях і далі — ні тпру ні ну.

— От усі на небі святі бачать, що переплачую! — добрався — таки дядечко до неба та й вийняв з кишені заяложене гаманило. Щось у ньому дзенькнуло, і жаднюга, як музику, вловив той дзенькіт, посмутнів, чуючи розлуку з ним. — Так дев'яносто карбованців?

— Прибивайтесь уже до круглого числа, яке ви так любите.

— Сам бог-отець видить — від душі одриваю! — Аж руки простягнув угору, потім засоромився, бо негоже піднімати їх до всевишнього з гаманцем.

Батько похитав головою:

— Ох, Володимире, Володимире, заведе скупарство і грошолюбство вас не до бога, а в сліди безп'ятого.

— Яке там грошолюбство! Чужі гроші й дурень лічить у снах, — розгнівався дядечко, і очі його зачерепіли.

Не знаю, як воно вже трапилось, але хтось мене смикнув за язика, і я несподівано для себе і всіх вскочив у торг:

— Дядьку Володимире, і нащо так торгуватись, коли ви гроші мірками міряєте?

В хаті одразу стало так тихо, що пісня цвіркунів гримнула, як весільна музика.

— Що це?! Що?! — сторопів, розгубився, вирячився і почав наливатися буряковим соком дядечко, а мати затулила долонею рота й прожогом вискочила з хатини.

Я принишк, з опаскою придивляючись, як злість скаче по дядьковому обличчі.

— Що це? — іще раз повторив дядечко і, хитаючись, підвівся з ослона.

— Нічого, Володимире. Ну, ляпнуло собі щось перед сном оце дрімайло. Хіба воно, дурненьке, щось тямкує? — примирливо сказав батько.

— Е, ні, ні! Не дуріть мою голову: я теж розум не в решеті ношу. Це ваш дурноколінний глум, усі ваші баляндраси та пересмішки обізвалися в ньому! — виснув гість. — Я завжди знав, що ви на мене маєте зазубень. І хлопця назублюєте на мене! Я теж!.. Я… я… я!.. — дядечко тремтячою рукою всунув гаманило в кишеню і, захлинаючись од обурення й образи, вилетів із хатинки.

— Оце сторгувались, оце випав скупецький вечір, — сказав спересердя сам собі тато й зміряв мене тими очима, в яких і сліду не залишилось од бісиків. — Ну?

Я знітився, похилив голову, догадуючись, що воно стоїть за отим «ну», і міркував, як би тихцем добратися до дверей. Але якраз тато став посеред хатини, навис над моєю головою, що сама опустилась донизу.

— У тебе, збитошнику, очі не попеклися од сорому?

Кліпнув я повіками раз, кліпнув удруге — переконався, що очі не попеклися, і далі анітелень.

Тим часом із клуні ввійшла мати, стала біля печі, не то посміхаючись, не то кривлячись.

— Ти, розумнику, в рот води набрав чи губи зашив? — строго допитується тато. — Витрутив дядька і мовчиш? Ну, скажи ще хоч слово!

— А що ж мені казати? — знизую плечима і знов кліпаю повіками — ні, очі таки не попеклись.

— Звідки ж ти, безтолоч,