Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах

— Чого це не діждусь? — позлішав дядько Володимир. — Що я, в бога теля з'їв?

— Я не знаю, що ви їли в бога, а груші не з'їсте! — скам'яніла в гніві мати.

На перепечених щоках дядька Володимира з'явились перші мідяки рум'янців:

— Іч! Вам, бачу, дармового захотілося? Ви собі прикидаєте: як нова власть потурає вам, то й груша залишиться за вами? Так я теж маю некупований характер: скоріше відхорую, а свого не подарую. От як!

— Чому ж ви раніше не рубали, не катували грушу? — і біль, і обурення закипали в материнім голосі. Вже одна думка, що нове господарювання почнеться смертю дерева, жахом сповнювала її вселюблячу душу.

— Раніше не квапився, бо мав собі оренду від діда Дем'яна. У мене все по-чесному, у мене кожен цвях знає своє місце.

— Яка ж це була оренда? — ще надіялась мати, що дядько Володимир не зведе кінці з кінцями.

— Він мав собі грушки на узвар, а мені за це лагодив вози і, пригадуєте, не брав за роботу ні шеляга.

— Це правда? — глянув батько на запечалену матір.

— Правда, — зітхнула вона.

— От бачите! — аж підріс дядечко і глянув угору на горобця, що мостився залізти під стріху. — Сам бог бачить, що я чийогось не хочу.

— Невже ваша рука підніметься на родюче дерево, на його цвіт і плід? — звернулась мати до сумління гостя. — Це ж така краса, коли груша на всю вулицю цвіте, що прямо — ой!..

Дядькове сумління обізвалося іще кількома копійками рум'янців:

— Що з цієї краси, коли вона стоїть не в твоєму дворі? Це навіть непотрібна краса.

— Що ви говорите?! — жахнулася мати.

— Що чуєте! — На дядькових очах несподівано випливла хитринка. — От, ік приміру, була б коло мене в сусідньому дворі красива жінка. То що б я робив? Крадькома придивлявся б до цієї краси, одним оком пильнував би жінку, а другим сусідку, навіть щось подарувати б їй захотілося. А кому від цього користь? Ні моїй роботі, ні моєму сусіду, ні моїй жінці, ні мені. От бачите, як невигідно жити рядом з чиєюсь красою, — переможно поглянув скупар на матір. — То коли скажете рубати грушу?

—Почекайте, Володимире, з сокирою, хай вона трохи спочине під лавою. А ми зробимо по-людськи, — розсудив тато. — Я піду в ліс, викопаю грушу і посаджу її на вашому городі.

— Хе! — сторопів дядько Володимир і так засовався на ослоні, наче він почав горіти. — А коли ж я від неї дочекаюсь грушок?

— Як трохи менше будете дбати про багатство, а більше про здоров'я, то дочекаєтесь.

— Тоді зробимо так, — знову показав дядечко рукою на грушу. — Я буду з неї збирати грушки доти, поки не вродить посаджена вами.

— Ох і зажера ви! Такого лічикрупа ще світ не бачив! — гнівно вирвалось у батька, і він так відкинув стан, що мати одразу загородила собою дядька Володимира. — Ви, певне, і сонце взяли б в оренду!

— Спасибі, спасибі, що спаскудили в своїй клуні, — нагадючився дядечко, і нагадючились його товсті коропині губи. — Пошанування ваше довіку запам'ятаю і колись обізвуся на нього. На різних норовистих теж вуздечка знаходиться.

— Ідіть, чоловіче, додому, — простогнала мати. — Зачемеричили голову — то йдіть.

— Не женіть мене — сам піду, не пересиджу вашого ослона. То як з грушею?

— Потім, потім поговорите, — вже благає гостя піти, бо добре знає, чого так посвітлішали батькові очі.

Дядько Володимир тільки тепер пильно поглянув на тата, стривожено хекнув, про всякий випадок стиснув кулаки і, як недобрий дух, щез із клуні. А мати кинулась до батька, охопила його набухлі гнівом руки.

— Заспокойся, заспокойся, Панасе. Не треба, чоловіче, — приклала голову до його грудей і схлипнула.

Тепер уже батькові довелося втихомирювати матір і пальцями витирати її другі сльози за цей тяжкий день.

— Шкода, що, не збив трохи піни з цього ненаситця, — сказав, коли мама притихла на його грудях. — Стільки добра мати — і позавидувати на єдину бідняцьку грушу!

— Я думала — він прийшов щось позичити нам на нове господарювання.

— В такого позичиш: йому й душа дешевша гроша. І для чого він живе на світі? Невже тільки для того, щоб жерти і гноїти гроші в землі?

— Гноїти? Невже Володимир такий грошовитий?

— Ще й питаєш! — упевнено відповів тато. — Він уночі свою грошву мірками міряє і всю у землю впаковує.

—Теж мірками закопує? — посміхнулася мати, а я засміявся, бо враз уявив, як дядечко вночі потай марудиться зі своїми скарбами.

— Ти чого вибілюєш зуби? — здивувався батько.

— Бо є що вибілювати, — ще більше розбирає мене сміх, а з очей аж витрушується дядькове срібло-золото.

— Регоче, аж ніс витанцьовує. І чого?

— Бо ви таке несусвітне скажете про гроші.

— Чого ж несусвітне, коли так люди говорять, — примирливо кинув тато.

І справді, у нас люди чиїсь гроші міряли, наче картоплю: і возами, і мішками, і мірками, і казанами, і горщиками. А про свої здебільшого казали так: дав бог копієчку, а чорт дірочку, та й попала божа копієчка в чортову дірочку.

Це ще добре, коли проривалась одна дірочка. Та, на жаль, тепер у людей було стільки надірявлено, що й мудрий не знав, як оберегти свої статки від нестатків…

Обсіли вони й нас, і так обсіли, що тато кидався на всі боки, немов риба в сітці. А оце був поїхав на заробітки в Одесу, і там йому посміхнулася доля: добрі люди прираяли переселитись в оті Херсонські степи, де цілина ще й досі виглядає орача. Батько поповерстав степові дороги, нажурився по селах, од яких тільки-тільки одійшов голод, і люди знайшли йому земельку, що вдовувала без сівача.

Додому тато приїхав не то з радістю, не то з журбою і привіз нам єдиний подарунок — пучок сивої тирси. Глянула мати на неї, зітхнула і зажурилась:

— Це ж я там, у степах, одразу посивію, як оця тирса.

— Я тебе й сиву не покину, — втішив тато.

— Нащо нам ця Херсонщина?

— Як нащо?