Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах

— Мені й наші соняшники гарні, — не позаздрила мати на далекі багаті землі: вона боялася втратити свої бідняцькі латки і своє найбільше багатство — оту між дорогами десятину, що ногами впиралася у широкий липовий шлях, а головою мало не торкалася вітряка.

— Як дадуть за неї сто карбованців золотом, продамо — і в дорогу, — сказав батько вчора і так вразив маму, що вона аж прихворіла.

Тато також розтривожився, пішов кудись, а мати, посидівши на току, з сумом сказала мені:

— Маємо тепер, сину, аж три журби, як отой соловей, що звив низенько гніздо. Перша — нема людської хати, друга — земелька стоїть перед торгом, а третя — лежить невідома дорога, мов горе. Ти також проси батька, щоб нікуди ми не їхали за тридев'ять земель. Хіба давно на цій Херсонщині голод косив людей, наче траву? У нас як і не дородить поле, то ліс хоч трохи пособить — гриба, чи жолудя, чи кислицю дасть… У нас весною навіть цвинтарі цвітуть. А там і деревця не побачиш — хіба що колись у сон забреде.

Мені теж стало лячно: як же можна обійтись без дерев, без лісу, без підсніжника, без черешень, без криничок, без грибів, суниць? От і зараз уся наша хатина пахне суницями, в одне вікно заглядає стара груша, а в друге — яблуня, що завжди нагадує мені бабусю. Хіба це не розкіш? Ні, далекий незвіданий степ не радував душу малого лісовика…

— Вмивайся, вмивайся, дитино, — квапить мене мати, ріже окраєць жорнового хліба й наливає з співучого глечика сизе, ще з вечірніми тінями молоко, що теж дихає суницями.

Я навіть спросоння помічаю, як журба не відходить од матері. В її тепер прибляклих, мов перестиглі волошки, очах аж куриться туга.

— Чого ви, мамо?

— Що тобі, Михайлику? — стрепенулась вона і туманом очей своїх поглянула на мене.

— Чогось ви такі сьогодні зранку виморені. Чи, може, прихворіли?

— Нічого, нічого, це я так собі. — і враз така печаль налягає на неї, що нажурені повіки починають тремтіти, як у зобидженої дитини.

— Не треба, мамочко, — припадаю до неї.

— Еге ж, не треба, — згоджується вона, а кілька краплинок падають на мою чуприну, і мати обороняє її від сльози зазіленою рукою. — Ой, бити б мене, та нікому: плачу, мов свічечка. Їдь, Михайлику, їдь і надивляйся на ліси, бо хто знає, чи більше побачиш…

— Ви не журіться, мамо: якось воно буде, — хочу заспокоїти її, але не знаю як.

— Та якось буде. Тільки ой як не хочеться покидати свої статки! Ну, як я покину тебе? — з болем і гіркою усмішкою питається у яблуні, на якій гніздяться кривобокенькі, з білим пушком плоди.

Яблуня похитує гіллям, приколисує своїх діток і мовчить.

— А може, мамо, разом упремося на своєму і якось переважимо тата?

— Ох, як важко переважувати його. Цілу ніч сьогодні сварились і сумували. Йому теж нелегко: так нахмарилось на душі, аж гримить… Може, в степах вільготніше людям, та душа лежить до свого, до своїх лужків-бережків. А там, у степах, не те що лісу, навіть лугу, левади не знайдеш. Там не почуєш ні соловейка, ні зозулі, ні одуда, ні деркача.

— Ой! А яка ж там птиця проживає?

— Дуже велика — дрофа, проти неї гусак такий дрібний, як качур проти гусака. Але дрофа не співає. А що ж то за птиця, коли є пір'я, а нема голосу? Це ж у нас як заспіває соловей, то й зорі поближчають.

— А тато де?

— Ще й не розвиднілось, як пішов у ліси.

— Чого?

— Чи то прощатися з ними, чи, дай бог, роботу шукати. Нагримав на мої сльози та й пішов.

В нерадісних думках я виходжу на посмутнілий без хати і катраги двір, де під зубами Обмінної, мов невидимий вогник, потріскує цупкий подорожник. Побачивши мене, коняка труснула гривою, підвела голову і грайливо заіржала, бо що їй із того впертого подорожника, — в очах їй теж стоять накупані туманом і пташиним співом ліси. Я відчиняю ворота, вискакую на Обмінну й виїжджаю на темну від роси дорогу.

Сьогодні і сонце за хмарами тліло мені, і думки потемніли мої, а між плечима все ворушився холодок Навіть свою блакитну діброву я стрічаю смутком, хоча у ній так само, як і перше, кують зозулі і так само пахнуть суниці.

Перед галявиною плакуча береза сипнула сльозами, як мати, за нею схлипнуло невидиме джерельце і скинуло з себе клубочок туману.

І чогось такий жаль охопив мене за цими лісами, за таємничими просіками в них, за розгубленими по урочищах пасіками, за отими галявинами, де так гарно цвіте перестріч і золотарник, і за отими красноголовцями, які будуть тебе виглядати з жнива, що я зовсім розтривожився, а далі повернув здивовану Обмінну на дорогу, яка вела до якимівської загорожі. Може, там днює Люба, то хоч розповім їй про свою журбу та й зарання попрощаюсь із школяркою, яка, що не принесе до школи, усім до крихітки поділиться, — от уже вдачу компанійську має, неначе хлопець.

В загорожі за воринням ще дрімало в тінях, у росі і метеликах високе різнотрав'я. Над ним обважнілі бджоли перебирали невидимі струни, при його корінні темніла волога суниця. А вітрець усе увивався біля трави, усе будив її і отих лінивих метеликів, що понакривали крилом крило і не журяться. Хіба ж їм у степи, на Херсонщину переселятись?

— Михайлику, гов-гов! — пролунав із лісу голос, а за воринням обізвалося оте місце, де здавна проживає співуча, як тітка Василина, луна.

— А хто там вигукується? — голосно питаюся в діброви і поглядом обнишпорюю узлісок.

— Це я, Михайлику! Гов!

— А хто ти така? — питаюся так, наче не впізнаю.

— От і не скажу!

— Ти, може, лісова мавка?

— Ні, я дівчинка з лісу, — сріблом надзвонюється знайомий сміх.

І от з глечиком і хустиною в руках на дорогу вибігає усміхнена Люба. Широка полотняна спідничка дзвоником кружляє навколо її босих ніг, а коси вигойдуються, куди їм хочеться. Захекавшись, вона добігає до Обмінної, знизу вгору дивиться на мене, ще й для чогось питає:

—