Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах

— А ти не бачиш?

— Авжеж, бачу! — радіють її карі, з краплинками роси очі, радіє потрісканий вузлик губів і ямка під ним. — До мене приїхав чи по дорозі?

— По дорозі.

— А чого б не до мене? Все б веселіше було.

— Та до тебе, — зіскакую з коняки. — А чого ти ногами чечітку вибиваєш?

— Бо зраділа тобі. — Люба об спідницю витирає руку, оглядається, чи хтось не бачить, і простягає крихітні, червоні від суниць пальці. — На добридень тобі.

— На добридень. Ти сама тут?

— Сама-самісінька. Аби не луна за воринням, то не знала б, що й робити в світі.

— І що ж ти робиш у світі?

— Суниці по лісах збираю, — поправляє крамну блузку, на якій окасті гудзики ображено понадимали щічки. — Її зародило в цьому році, як роси!

— Як роси?

— Ну, чуть-чуть менше.

— Чом не в загорожі збираєш?

— Щоб траву не витолочити, — по-господарськи відповіла дівчинка, напнула на голову хустку, по якій хтось так порозкидав серпи, що вони стали схожими на молодики.

— А в тебе коси підросли.

— Що мої, — байдуже махнула рукою, але враз і посміхнулася: — От у нашої тітки Василини коси! Аж виспівують на плечах і прямо золотом стікають, хоч підставляй жмені під них…

— А це правда, що тітка Василина втекла від свого чоловіка?

— О! Пусти брехню дрібну, наче мак, а виросте завбільшки з кулак! — обурилась Люба. — Є ж такі чорнороті! Їх дуже гризе заздрість, що тітка Василина аж у вінницькім театрі співала. От вони, безголосі, і тітчин голос применшують, і дядька під'юджують. А ти чом так довго не приїжджав?

— Ніколи було, все з хатиною воловодились, — набиваю собі ціну і починаю путати Обмінну, що вже тихцем норовить вирватися на волю.

— І як тепер хатина?

— Краще не питай! — зневажливо відкопилюю губи. — Повнісінько понабивалося худоби.

— Таке скажеш! — Люба здивовано повела плечем. — Якої це худоби?

— Та цвіркунів. Так уже всі ночі виспівують, наче до весілля готуються.

— І в нас цього непотребу колись було стільки, хоч хурою на ярмарок вивозь.

— Що ж ви зробили?

— Вивели. Тато ходив до однієї баби-шептухи, що в Майданських лісах живе. У неї повна хата різного зілля і коріння. От ця баба травами і водою нищить усяку нечисть і помагає бджолі. А як вона шепче! — Люба пригнулась, розставила руки, приплющила очі й по-старечи зашепотіла: — «Прийди до води — воду поздорови: здорова була, водо, і ключі нові — трутові. Ти, водо, проходила землями, входила в море, очищала піски, і коріння, і креміння, то я просю води сієї для помочі моєї».

— Ох, як у тебе це виходить, наче в справжньої шептухи, — здивувався я.

— Бо кілька разів чула, як вона шепче. А ти знаєш — наш борсук розжився на діток!

— Е?

— Справді.

— І що вони роблять?

— А що їм робити? Лежать собі у норі і попискують. Хочеш — послухаєм.

Ми повз вориння побігли до лісу, з якого сонце вже потроху почало виносити росу і тіні.

— Тільки тепер тихенько-тихенько, — приклала дівчинка пальця до уст, і ми навшпиньках почали наближатись до житла звірини, від якого тягнувся темний ланцюжок слідів. Не доходячи до загороди, він роздвоювався: видно, борсук знав, коли достигають плоди, і зараз не навідувався до яблунь і кислиць.

Люба, оминувши нору, обережно опустилась на коліна, приклала вухо до землі й зашепотіла:

— Ось тут слухай — вони якраз під нами вилежуються.

— Ти ж звідки знаєш?

— Вухо розшукало місце… О, чуєш?

— Ні.

— Міцніше притискайся до землі. Чуєш?

— Не знаю.

Земля обзивалась до мене не то шарудінням, не то попискуванням, і все одно страх як цікаво було прислухатись до її таємниці, до чийогось життя, привороженого не сонцем, а землею.

А чи бачить коли-небудь борсук сонце, чи так — народжується в темряві і гине в темряві? От кому ніяк не позавидуєш.

— Наш дядько Сергій ще минулої осені хотів убити борсука на жир, а тато не дали, і дядько за це назвав його квашею. А що з того жиру, коли б уже не було на світі ні борсука, ні його діток? Правду кажу, Михайлику?

— Правду… Ваш дядько теж, як борсук, ховався у норах від революції.

— Він і тепер не дуже любить удень виходити на люди. От якби ти до пізнього вечора залишився тут, ми б побачили усіх борсученят. Вони такі смішні. Повилазять з нори і принюхуються до всього, навіть до місячних плям, наче вони пахнуть.

На старій, оброслій скрипухом березі зацокала вивірка. Люба підвела голову догори, розшукала цікавого звірка, посміхнулась і сказала:

— Добридень, білочко.

Звірок ворухнув ушима і, дивлячись на неї, спустився нижче.

Але на галявинці, вигойдуючи на спині човники вух, з'явився заєць-переліток. Вивірка блискавкою майнула на друге дерево, а заєць сторчма кинувся у кущі.

— Свій свого злякався, — добряче посміхнулася дівчинка і вже сказала чиїмись словами: — Нема згоди ні між людьми, ні між звіриною.

Потім ми побігли до тієї кислиці, де й тепер дурненька трясогузка знесла яєчка. Вона, як і торік, збудувала таке дрібне гніздечко, що мусила і вдень і вночі тримати хвіст на повітрі. А може, їй так приємно прохолоджуватись? Пташина побачила нас, вросла в гніздо, але не злетіла з нього.

— Вона мене пізнає, — тихцем сказала Люба, і ми позадкували назад.

— А чого тут, навколо стовбура, стільки битого скла лежить?

— Це я накидала, — з гордістю сказала дівчинка. — А перед ним ще й жаливи натрусила.

— Для чого?

— Ніби не догадуєшся?

— Ні.

— Ой, тут така печаль була: вража гадина мало не з'їла нашу трясогузку, уже до самого гнізда добиралась. А бідна пташка сидить на яєчках і не тікає. Добре, що я нагодилась: вхопила дрючка — і по гадині, і по гадині…

— Ти? — вражено подивився на Любу, на її й зараз розгніване од згадки обличчя. — І не злякалась?

— Злякалась, та не дуже: то була не гадюка, а вуж. А гадюки і дорослі бояться. Після цього й понасипала ось тут скла, бо птахи повинні жити.

— От