Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах

Але це ішла не тітка Дарка, бо в двері хтось тихенько постукав.

— Заходьте, заходьте, — мати вихопила з вогню коцюбу і поставила в куток.

Двері відчинились, і ми всі з подивом побачили на порозі зніяковілу Любу. В руках вона тримала зеленкуватий глечик з суницями.

— Добрий ранок вам, — вклонилася Люба.

— Добрий ранок, дівчинятко. Ти чия? — здивувалася мати.

— Я, тіточко, Люба, — несміливо сказала дівчинка і хитнулась, як очеретинка.

— А-а! — одразу ж догадалася мати. — Проходь, проходь ближче. Ти до Михайлика?

— Ні, тіточко, я до вас.

— У тебе до нас є діло? — здивувався тато і грізно поглянув на мене. — Це вже ти, розумнику, щось накоїв? Давно на твоїх плечах не танцював ремінь.

— От вічно ви на мене! — образився я.

— Що ж у тебе, моргухо, до нас? — підійшов тато до Люби і з цікавістю подивився на її свіжовимите смагляве личко, на дбайливо заплетені кіски і оті окостенілі гудзики на блузці, що чогось ображено понадимали щічки.

Люба підвела голову і сумно подивилась на батька.

— Михайло мені сказав, що ви збираєтесь їхати аж туди, де зовсім немає лісів, то я вам принесла суниць, бо їх там теж не буде, — простягла батькові глечика і вже зовсім тихенько прошепотіла: — А ми з Михайликом не хочемо, щоб ви їхали.

— Ти дивись, — розгублено сказав батько і навіть закліпав повіками. Він поставив глечик на стіл і однією рукою пригорнув Любу до себе.

Біля печі схлипнула мати й намірилась вийти в клуню.

— Почекай, Ганю, — лагідно зупинив її батько. — Чи не бачиш, що тепер малі починають учити старших?

— Може, послухаємо їх, Панасе?

— Та, мабуть, доведеться послухати, бо, гляди, й не знатимеш, де тебе по ночах шукати, — погодився батько.

— Ой, спасибі, дядечку… Іще раз спасибі, — сказала Люба, загнулась, поглянула на тата. — Я вам два рази сказала спасибі, а далі не знаю, як уже треба дякувати…

— Спасибі, донечко, і тобі і за суниці, і за те, що прийшла до нас, — сердечне сказав тато.

А Люба радісно подивилася на мене і вперше посміхнулася в нашій хаті, і посміхнулися всі її насурмонені гудзики…

Розділ другий

Цієї ночі я в усіх снах плив на човні — плив по воді, по росі, по траві і навіть по чиїхось коноплях, що стояли, наче Дунай. І з напівзабуття теж випливав, мов на човні.

Ще не розтуляючи очей, я всім тілом відчуваю злагоду в нашій хатині, чую, як приємно буркотить, обвивається навколо маминого батьків голос, як по-парубоцьки виводить «го-го» вогонь у печі, як вужем сичить на нього окріп, як пахуче метляється по долівці полиновий віник. І в моїх вухах аж забриніли-затанцювали весільні співи:

До нас, невістко, до нас,

А у нас усе гаразд:

Сама піч хліб пече,

Віник хату мете.

Я одразу заплющеними очима бачу цю весільну піч із позагнічуваними хлібинами і веселішаю.

— І чого воно ще посміхається собі? — журно говорить мати, думаючи, що я сплю.

— Мабуть, і в снах читає якусь книжку, — лагідно відповідає тато.

— Ноги он потріскались на росі, немов деревляччя.

— На росі потріскались, на росі і вигояться.

— Хоч би на які постоли розжитись йому, — жаліє мене мати.

— Хай ногами чує землю, — так скоріше і танцюристом, і людиною. стане.

На батькові слова я кажу: «Ги», розплющую очі й одразу ж підводжуся з тапчана. Тато глипнув на мене, здивувався, звузив одне око на кпини й ніби з великим пошанівком спитав:

— Чи добре спали, чи сухими встали?

Я знову кажу: «Ги» — І сміюся. А тато, заховавши насмішку під укорочені вуса, вже заходить з іншого боку — починає мене підхвалювати:

— Що то хазяйська дитина у нас: як спить, то не їсть, а як їсть — не дрімає.

— А чого ж дрімати біля миски? — безтурботно відповідаю і, скільки можу, висовуюсь у вікно, бо за ним уже починають світлішати порічки.

— Кортить зеленухами оскому набити? — розгадує тато мій намір.

— Дуже вони мені потрібні! — і я починаю дивитися поверх куща порічок, буцімто він зовсім не цікавить мене.

На городах ще вилежується туман, десь біля бондарської криниці його розкльовують півні, а за півнями косар клепає косу, а за косарем на леваді озивається деркач, а за ним з самої дороги виходить сонце, і придорожня верба розкошує у його короні.

А ось на вулиці з'являється з граблями на плечі насурмонений дядечко Володимир, який втупив погляд на свої ноги. Ось він побачив біля них наших курей, вхопився обома руками за граблисько, махнув своєю зброєю, і кури, гублячи пір'я, зметнулись вище тинів.

— А щоб ви йому виздихали ще до вечора! — каже їм навздогін дядечко Володимир, потім крадькома оглядається на нашу клуню, помічає мене, одразу хекає і швидко зникає за хатами. А мені знову стає весело.

Дядько Володимир ще з березня ворогує з нашими курми, а заодно і з дядьком Миколою. І за що б? Коли навесні мати підсипала квочку, в нас гостював дядько Микола. Він одразу своїм хитруватим оком учепився у решето, в якому лежали одні кругленькі яйця.

— А чому ви, Ганю, довгоносими не підсипаєте? — аж присів біля решета, на яке вже мостилася квочка.

— Та, — відмахнулася мати рукою.

— Е, ні, скажіть, Ганю, що ви нахитрували, бо я й з вашої хати не піду.

— Що там казати? Помітила собі, що з довгоносих крашанок найбільше вилуплюються півники.

— Та що ви?! — здивувався дядько Микола. — Вік учись, а й у курях не розберешся. Ось тепер і піду з вашої хати.

І, напевне, щоб перевірити мамині слова, чоловік одразу ж подався до дядька Володимира та й по секрету нараяв йому підсипати квочку лише довгоносими яйцями, бо, мовляв, з них виходять самі курочки. Дядько Володимир і тітка Марійка послухалися лукавого порадника, і вивелось у них з двадцяти крашанок аж дев'ятнадцять півнів і одна курочка, а в нас навпаки. Ох, і лютував тоді дядько Володимир і все обіцяв комусь вкоротити і язик, і день. Ось через цю дивоглядію і досі вогнем дише Володимир на наших курей і на дядька Миколу.

Але це нам