Гіркий край, Констандія Сотиріу

він вийшов і щось сказав, виступив Кіпр’яну по телебаченню і щось сказав про зниклих безвісти, і мене всю аж перетрусило, місця собі не знаходила, а вночі побачила я сон. Я в своєму сірому стою навколішки біля криниці. Тру сукню руками, хочу її вичистити, і треба, щоб хтось витягнув відро і злив мені води. Сиджу і сиджу, час іде й іде, нікого, хто міг би витягнути води. Годинами чекаю, Йоргакісе, тебе, щоб ти прийшов і витягнув мені води. Де ти, Йоргакісе? Йоргосе, ну, натягай мені води. Але нікого нема, ніхто не приходить по воду. Я страх як утомилась, болять коліна, встаю, закидаю сама відро, витягаю воду, пробую випити, бо замучила спрага. Так довго стояти на колінах, відтираючи сукню. Бачу твою руку, яка хапає відро, чую голос. «Не пий воду з криниці, не можна пити цю воду. Вона гірка. Гірка!» Не даєш напитися. Так я там спрагла і залишилася. Так там і залишилася сукня, вся в милі після стількох годин прання. Ми вилили назад воду. Плюсь, нема води. Такий звук з’являється, коли її виливаєш. А ти навіть одним оком не глянув. Навіть не подивився на ту сукню, яку я мала одягти, коли чекала тебе. Хоч би одним оком на ту вишневу сукню. І було дуже холодно в тому сні, я змерзла, мене занурила в сіру, каламутну тінь величезна гора, що височіла за моєю спиною.

Ми всенький рік пробули в наметах, через рік із гаком після вторгнення нам виділили житло. Усього три кімнати, ми з мамою ночували в спальні, дід і баба на ніч стелилися на веранді, спали на якихось розкладачках, які ми привезли із собою. Мама взялася обживати дім, шила фіранки, фарбувала. Висадила на подвір’ї квіти, щоб гарно було. Поруч сусідки робили те саме. Склали і пічку на подвір’ї, щоб готувати їжу, як заведено в селах. А мама не схотіла в нас складати пічку. Такі пічки в наших хатах полишалися, сказала. Бабуся, коли почула ці слова, вклякла на місці і довго на неї дивилася. «Такі пічки в селі складав твій батько», — прошепотіла вона мені на вухо.

6.

Карліто побачив, як Мати Змій пролітає над селищем одного суботнього надвечірка і сідає біля криниці з гіркою водою. «Я — Мелузина, — сказала вона йому, — ніхто не може мене побачити. Щосуботи я прилітаю до сіл і приношу кепські новини. Мене прокляла моя мати — і я стала напівзмією, від поясу і вище я — жінка, від поясу і нижче — змія. Я обертаюся на змію щосуботи».

«Я ніколи ще не бачив жінку-змію, — сказав Карліто, — ніколи не бачив, щоб жінка від поясу і нижче була змією».

«На мене мати наклала закляття, — пояснила Мелузина, — ми з сестрами покарали нашого батька. Мати не хотіла, щоб він її бачив після того, як народила нас. А батько потай заглядав до кімнати. Не послухався її прохання. І ми його покарали. Троє нас було. Проте мати прокляла лише мене, лише я щосуботи обертаюся на змію».

«Тож, щосуботи лише ти..? — спитав Карліто, — Ти обертаєшся на змію?»

«Так, — відповіла Мелузина. — Потім я одружилася з одним царем і щоп’ятниці, як смеркало, йшла з палацу, а вранці щопонеділка верталася. Ніхто не мав мене бачити».

«Ніхто не мав бачити?» — перепитав Карліто.

«Але мене виказала нянька. Побачила якось, як я стаю змією, і все розповіла Раймонду. Ось і треба було дременути навтьоки. Тепер вічно зажуреною вештатимуся по світу і приноситиму кепські новини. Залишила дітей у палаці, а сама пішла світом широким. Звідки в тебе змога побачити мене? Так не має бути. Ти не маєш бачити мене, як це тобі вдалося? Щосуботи я завжди прилітаю та приношу кепські новини».

«Велике лихо станеться в цьому селі. Велике», — збагнув натяк Карліто.

«Тобі слід побігти, — сказала Мелузина, — і випередити розвиток кепських подій».

«Куди мені бігти, — сказав розсіяно Карліто, — як випередити лихо?»

«Живе собі, — сказала Мелузина, — одна жінка в селі. Її ім’я означає радість. Увесь день вона сидить і шиє-розпорює, шиє-розпорює. Іди і знайди цю жінку. Скажи їй, що тебе послала Мелузина. Вона тобі розповість, де зло».

«Вона знає, де зло, — покивав головою Карліто. — Я скажу, що мене послала Мелузина».

«Так, вона знає, — у відповідь кивнула головою Мати Змій, — лише вона. Тепер мені треба летіти. Знайди жінку, що шиє-розпорює». Сказала і гайнула геть. А Карліто лишився розглядати тінь у криниці. Єдиною кравчинею в селі була його мати.

— Гріхи батьків сильно мучать дітей. Сильно-пресильно.

— Гріхи дітей убивають батьків.

— Гріхи дітей для батьків мов те точило.

— Підточують, підточують їх. Потроху, поволі, помалу.

— Зоставлять від кожного огризок.

— Час іде, глядь, а батьків уже і нема.

— Остались від них крихти.

— Згриз їх сором.

— Згризло їх зло лихе.

— Коли вже відмучився й помер, то смерті остаєцця самий мізер.

— Такий кусочок мацюпусінький.

— Як побаче свою мармизу в дзеркалі, то зразу сором його і проймає. Батька чи матір.

— Дума, чи то ж моя в усьому вина?

— Чи то ж від мене таке народилося?

— Мізер, пшик приходе і забирає смерть. Кусочок мацюпусінький.

— Кусочок із самого сорому.

У серпні нас заселили в намети, а вже у вересні забрали звідти. Там, у таборі жінки поділили територію на ніби квартали, заходять до одного намету й там сидять, балакають, заходять до іншого й там варять собі каву. Бігали одна до одної. І весь час говорили. Здебільшого про своїх полеглих. Не було намету, де хтось не мав би втрат, не побивався би за кимось, не чекав би, що от-от повернеться той, хто щез. Мама ніколи не говорила. Слухала лише інших, кивала головою, погоджувалася. Про свого чоловіка — жодного слова. Були жінки з інших сіл, які не знали і не відали. Думали, що нічого не сталося в нас. Якось у жовтні під вечір почала голосити одна про свого чоловіка. Дуже побивалася. Усі зійшлися, дивилися на неї і намагалися словами розрадити. «А ти чого не кажеш нічого?» — говорить одна до моєї мами. «Ні́чого тобі сказати, бо ти не втратила нікого». З інших сіл вони були. Нічого не знали.

— Померлих не личить ховати обличчям до землі,

— ні роздітими їх оставлять

— і без взуття,

— чуєш, Спасуло?

— Гей, Спасуло,

— хто ховає свою дитину долілиць,

— хто ховає її босою,

— хто