Гіркий край, Констандія Сотиріу

година. Зміїна. Для інших. Після того, як повернувся Костакіс, Доксула не могла ним натішитися. Усе в них почало складатися, пасувати одне до одного. Він закинув своє вчителювання. Купили вони біля моря садок, посадили помаранчі, поставили вулики. Зараз уже качають мед. Померанцевий. Рідкісний. Не мед, а диво, каже тепер Доксула. Яка збиралася розбіга́тися з Костакісом до війни, а з війною полюбила його всім серцем. А я, яка чоловіка свого завжди хотіла мати поруч, залишилася самотньою. Ми, які в шлюбі жили душа в душу, дочекатися не могли заручин. Ми... а його забрала війна, і він пропав безвісти. А Доксула лишилася, але щоб знайти свого чоловіка і полюбити його після війни. Щоб качати з ним мед. Померанцевий. Рідкісний. Які були майже розбіглися. А ми. А я. Капут. Кінець. Ти когось втратила. Пропала. Він пропав. Лиха година. Зміїна.

— Тре’ принести ножиці.

— Коли Спасула помре, слід залишити їх розчахнутими.

— Розчахнуті ножиці нагадують хрест, хай її обері­гають.

— Хай рука замкне її вуста.

— Хрест лежить на грудях.

— І гребінець, шоб ми могли її розчесати.

— І одяг, шоб ми її вбрали для поховання.

— Не волнуйся, Спасуло, усе приготуємо, як слід.

— Омиємо тебе.

— Перехрестимо тебе.

— Помолимося.

— Попросимо в тебе прощенія.

— Пробач нас, Спасуло, пробач нас усіх!

Ту циганку я шукала сама, дуже мені було її треба. Усю землю перевернула догори дриґом, тільки її знайти б. Раніше вона приходила щосуботи й дуже мене лютила. Просто страх. Щосуботи, о пів на п’яту. Саме тоді, коли спека починає слабнути, а людина може насолодитися полуденною дрімотою. Як тільки починаєш куняти, циганка вже тут. Як годинник. Продавати виті шампури для мангала. Погадати на щастя, розповісти долю. Тук-тук у двері, і хто ж там може бути? Не у вхідні, а бічні, кухонні. Завжди вона приходила до заднього входу. У руках — увесь крам на продаж. «Матінко, відкривай, маю товар, усе продаю». Гроші їй у руки я не давала ніколи. Ніколи не розраховувалася грошима. Ми давали їй рис і цукор. Пам’ятаєш, Спасуло, як ми давали циганці цукор? Якось я дала навіть баночку солодючого каридакі[45]. Тій циганці, що обходила наші будинки щосуботи пополудні. О пів на п’яту, коли влітку всі люди відпочивають. Липень надворі, літо в самому розпалі, і оце хотіти всіх підняти на ноги, навіть цикад!? Нумо, Спасуло, проженемо її, що їй тут треба, Спасуло, чого вона тут вештається, вона мені щосуботи не дає відпочити, Спасуло, якщо по суботах не можна людині подрімати, то коли ж? Дамо їй спокій?! Вони ж бідні жінки, хочуть і вони заробити якусь копійчину для своїх дітей. Кожен крутиться, як може й уміє. Але я і чути не хотіла, що вона торкнеться моєї руки, чи гадатиме мені по кавовій гущі. Лише купляла її шампури, хай буде здорова і вона, і її діти, але замість грошей давала рис і цукор. Пам’ятаєш, Спасуло, як ми давали циганці цукор? А коли почалася війна, вони повтікали. Переїхали на той бік, утекли звідси. Спасуло, чому цигани обрали турків? Спасуло, чому вони не залишилися з нами? Вони ж мусульмани, і їм треба було визначатися, обирати спільноту. От чому! Та й говорили наче по-турецькому. Їхній крові ліпше було б змішуватися у тих краях. І не стало у нас циганок. Усе, суботи врятовані! Коли сталася війна і Йоргакіс пропав безвісти, і жодного його сліду не можна було знайти, я кинулася до циганок, землю перевернула догори дриґом, лише знайти б її, аби вона мені погадала, розповіла. Шукала хоч якусь циганку, щоб показати їй свою руку, щоб дати їй свою філіжанку з кавою, щоб вона розкинула карти й мені відповіла. Жодної не знайшла, їх перевезли на той бік. А я ж з ніг збилася. Ми їх побачили пізніше, коли розібрали барикади й відкрили пропускні пункти. Злетілися й вони подивитися на наші будинки; у самих-то постійного житла ніколи й не було. Відчували своєю нашу землю. І от якось у суботу, якраз після обіду, десь пів на п’яту було, дрімаю собі солодко, і тут — що це, хтось стукає в двері. Встаю відкривати. Бачу — циганка, стоїть і дивиться на мене, у руці в неї виті шампури, великі такі й наче червоні, «позолоти руку, — каже до мене, — довідалася, що шукаєш ти мене; позолоти руку, коли я вже тут і хочу тобі дещо розповісти. Дай мені свою руку». Це мені циганка каже. Субота, після обіду, пів на п’яту. Спасуло, я прогнала її, я не дала їй ступити на поріг, Спасуло, не дала їй ні рису, ні цукру. Тоді, коли вона була треба, коли я кидалася в усі боки, шукаючи її, її як вітром здуло; жодного разу не прийшла погадати мені. Коли я шукала її, вона жодного разу не прийшла до мене уві сні дати відповіді. Тоді, коли я хотіла відсипати їй цукру — стільки, скільки їй заманеться, якби вона лише прийшла уві сні й розповіла. Тоді, коли я вже дізналася, тоді, коли я вже померла, явилася вона, бач, провідати мене.

Мою маму врятувало те, що вона зустріла Спасулу. Тільки-но вони познайомилися, їй стало трохи легше. Вони ділилися одна з одною своїм болем — і відпускало. Було в Спасули якесь уміння робити так, щоб інший починав почуватися ліпше. Утихомирювала вона його. Лише про своє вона ніколи і словом не обмовилась. Пізніше все вигулькнуло, тоді й ми дізналися про те, про що дізналися. Про те, що сталося. А Спасула роками була німа, мов могила. Усі свої таємниці вона ретельно приховувала. Наче та голка, яку вона тримала в руці, шила її саму зсередини. Маму ж мою саме вона навчила всьому, що вміла сама. Учила й показувала вона добре, так, що, зрештою, мама сама все шила. І спідниці, і піджаки, і таємниці.

— РРРРРРРРРРРРРРРРРРРР...

— Шо, шо там таке?

— РРРРРРРРРРРРРРР...

— Душа.

— РРРРРРРРР...

— ШШШШШШШШ... Цитьте!

— Схиліть свої голови, опустіть очі.

— Ангел прийшов.

— РРРРРРРРР...

— Іде душа. Залишає світ.

4.

За чотирнадцять місяців до того, як винищити колонію пацюків, за рік та два місяці до того, як порубати лопатою й сокирою пацючих із пацюченятами, до того, як убити Пацючого Ватажка з пастирською ґирлиґою, Карліто зустрівся з Залізною Ластівкою, саме тоді, коли він будував собі самому прихисток в одній