Гіркий край, Констандія Сотиріу

слід». Пам’ятаєш, Спасуло, мала постійно тримала фотографію до себе лицевим боком? Даємо їй світлину, лише подивилася в інший бік, вона вже тримає її сорочкою від себе. «Тримай, — кажу їй, — доню, гарно світлину. Дивись на пана, дивись, зараз вилетить пташечка, опа!» Ось так і виникла фотографія, на якій Георгія в чорному светрику по саму шию тримає нашу весільну фотографію і сумно дивиться на фотографа. Ось так її зняли. Що сталося з тією світлиною? Нікого, гадаю, не було, хто хоч раз та й не побачив її. Пам’ятаєш, Спасуло, як з неї наробили плакатів? Пішло дитя до школи, а вони ту сумну фотографію повісили на стенді; донька побігла і очі собі намазюкала, лише ніхто не довідався б, що на ній — вона. Схопила той плакат і роздерла. Пам’ятаєш, Спасуло, як я не дозволяла дитині тримати наше весільне фото навспак? От як ми намучилися з цією світлиною! І, подивися лишень, досі Георгія має зуба на мене. Через той день під посольством. Китайським, чи яким там? Не через плакат. Думаю, найбільше через те, що я не дозволила їй тримати навспак фото. Потім, коли вже виросла, вона взяла та й сказала мені. Мамо. Я тримала світлину лицем до себе, щоб бачити, мамо, тебе і татуся. Там, у натовпі. Поміж чужих людей. Коли ми стояли в першому ряді й на нас усі дивилися. А я хотіла зробити по-іншому. Дивитися перед собою і бачити вас. Ось чому! А в нас тоді голови чим були забиті? Що ми могли тоді зрозуміти? Хотіли, щоб вона стояла перед посольством і показувала всім світлину. Ту, яку тримала лицем до себе. А вона її постійно так тримала.

Коли настала зима, води, щоб хоч якось помитися, в нас не було. Мама на мангальчику кип’ятила воду, наливала її у ванну, яку дідусь купив у когось за півціни, ми гуртом залазили в неї та милися. З настанням листопада це вже було не так просто зробити. Я зі своїм довгим волоссям дуже мерзла. У мене було чудове волосся та красиві брови. Мама купала мене в неділю, потім я виходила на сонце і сохла. Якщо було пахмурно, я мерзла, зуб на зуб не потрап­ляв. Одного дня бере мене мама й веде до Сули, перукарки в таборі. Раз-раз, і пообрізали мені коси, залишили волосся по плечі. Ніхто моєї думки й не спитав. А потім розвелися воші, і мама раз, раз, раз вистригла геть усе.

— Бери маленьку металеву чарочку, насип у неї трохи землі зі двору.

— Сплюнь так, шоб слина лишилася на великому пальці ноги.

— Закрий їй очі.

— Не тре’ їм бути одкритими.

— Плюнь на землю зі двору.

— Якщо вони лишаться одкритими, вона забере того іншого із собою.

— Око, воно ж невситиме.

— Не бери, Спасуло, із собою іншого.

— Залиш його, не бери, Спасуло.

5.

За шість років і скількись-там місяців до того, як поранити Залізну Ластівку, за сім років і скількись-там місяців до того, як убити Пацюка з пастирською ґирлиґою, до того, як спалити прекрасні коси Марини, за три тисячі днів до того, як із села пішла ріка, взяла і висохла, Карліто зустрів старого волоцюгу на краю лісу зі зміями. «Продаю котушки з нитками, — сказав старий, — продаю голки та ґудзики. Сільській бакалійник продає жінкам одежу, а я — голки та ґудзики. Не можна зшити сукню, якщо не маєш ґудзиків та голок, не можна вдягнути штани, якщо до того не купити в мене ниток. Бакалійник продає жінкам кольорові тканини й одежу, але без мене жінки не пошиють собі вбрання. Ніхто не знає про це, але я — найсильніша людина у світі. Колись я був царем, але в мене померла жінка, вбили мого собаку та дітей, і я став жебраком. Лише тоді я збагнув світ. Коли вбили мого собаку та дітей. Може це ти зробив?»

«Щось не пригадую, — розсіяно відповів Карліто, — не можу пригадати, чи вбивав я твого собаку і дітей, але — точно, жінку твою я й пальцем не зайняв».

«Продаю голки та нитки, — сказав волоцюга, — і лише так мені вдалося зрозуміти силу цього світу, тому нині я — найсильніший. Лише завдяки мені люди носять кольорове вбрання, лише через те, що я існую, вони можуть одягти червоне, і жовте, і біле. Лише блакитне не належить мені. Лише над цим кольором не маю я влади. Ну, все, бувай, подамся в інші краї продавати голки».

«А от мені червоний колір зовсім не подобається, — сказав Карліто, — ані жовтий, ні зелений, ні білий».

«Лише до блакитного неможливо доторкнутися, — відповів волоцюга, — лише цей колір не може тобі не подобатися, лише він не належить мені, лише для нього не потрібні голки та нитки, лише для нього. Треба йти».

Перед тим, як жебрак пішов, Карліто купив у нього чотири котушки чорних ниток, ще шістнадцять із темними нитками, вісімдесят чотири булавки, тринадцять голок і чотири пари нагострених ножиць. Він розпочав з рота бакалійника, потім зашив чорними нитками червону цеглу будинків, порізав ножицями красивий сірий колір дороги, придавив котушками фіолетові вазони, пронизав булавками темно-зелений колір листя, попідшивав краї білизни двориків, зробив темно-чорними квіти, попротикав жовтизну стокроток, збив додолу і дав чорній землі напитися з рожевого гвоздик, густо розшив хрестиком кущі, лише на лимонових деревах трішки спинився, зв’язав чорною ниткою плоди смоківниці, тепер село стало чорним і мертвотно-блідим білим, де-не-де вкраплялося ще брудно-сіре. «Він мав рацію, — із захопленням думав Карліто про жебрака, — нічого без котушок не зробиш, нічого без голок і булавок не зшиєш». Лише блакитного не вдалося торкнутися Карлітові, лише річку не зміг він притиснути котушками і пришити стібками, лише блакитне не належить мені, сказав йому волоцюга, лише над цим кольором ми не маємо влади. Лише річку він не зміг зафарбувати в чорне.

— Спасуло, Спасуло,

— шовкове та льняне

— і ажурне

— і жакард

— і капітоне

— і бавовняне

— і шерстяне

— і з ангори

— і з кашміру

— і з мохеру

— і з віскози

— і біле

— і червоне

— і синє

— і жовте

— і темно-синє, маренго

— і рожеве, мов троянда

— і червоне, мов черешня

— і лілове, і фіолетове

— і короткі

— і довгі

— і міні

— і з двох частин, deux-pièces

— і з відкритими плечима