Гіркий край, Констандія Сотиріу

— хто посила її на смерть,

— хто в цьому винен, Спасуло,

— ти чуєш, шо ми кажемо, Спасуло,

— куди ти послала його, Спасуло,

— хто послав його, Спасуло,

— хто намовив його робити те, шо він зробив, Спасуло,

— хіба ти не навчила його казати «ні, не хо’»,

— тре’ було навчити тобі його казати «ні, не хо’»,

— тре’ було тобі навчити його казати «ні», одказувацця, Спасуло.

Щосуботи вона йшла кудись, прокидалась і нас лишала самих. Куди ти ходиш щосуботи, Спасуло? Чому лишаєш нас самих? Я ходжу прибирати могилки. Люди поховали своїх мерців, а потім не виходить у них ходити їх провідувати, немає часу доглядати за могилами, і от щосуботи ходить Спасула задурно прибирати на тих могилах. Задурно, ні в кого жодної копійчини не взяла, ні з ким не домовлялася. Лише прокинулася вранці, наллє собі літр доброї олії, бере мило та губку, щоб помити склянки, з яких п’ють душі. Щоб вода й олія чистими лилися в склянку. Навіщо їм чистими литися туди, Спасуло? Чи людська душа може побачити, які вони там? «Дайте мені спокій!» Щосуботи Спасула не терпіла багато запитань. Ходила, так казала, поговорити із сином. Де її сина поховано, вона не знала. Десь, мабуть, в якомусь масовому захороненні. Так, Спасуло? Скажи. Тільки це скажи, благаю. Що таке масові захоронення? Це місця, де поховали разом багатьох людей. Коли сталося лихо, не було часу ховати кожного окремо, підігнали бульдозер, поскладали тіла, вррр-вррр-вррр, поскидали всіх в яму. Прийшов якийсь піп, відслужив службу над тілами, потім згори засипали землею, так і поховали. А хто там лежить, нікому не відомо було? Ні, не відомо було нікому, хто там лежить. Позбирали тіла, ніхто не розбирався хто та що, і поховали. І кажуть, як скидали, багато впали обличчям до землі, так їх і поховали. І що? Навіщо перейматися, що когось поховали долілиць? Бо коли ховаєш так померлого долілиць, він не може напитися і його весь час мучить спрага. Померлому весь час потрібна вода. Треба, щоб померлі довкола напилися, тоді вони дадуть твоєму, якого мучить спрага, води. «Дай мені спокій!» — відказувала Спасула і продовжувала поливати з відра могили. Так поливала вона могили всю суботу.

— Пити хоче!

— Принесіть їй лимонад, хай вип’є.

— Дуже подобався Спасулі лимонад?

— Так, дуже. І зара подобаєцця.

— Завжди вона нас пригощала.

— Завжди в неї він стояв у дворі, шоб почастувати перехожих.

— Шоб ніхто не відчував спрагу.

— Не хотіла Спасула, шоб людей мучила спрага.

— Як ти робила свій лимонад, Спасуло?

— Лимонад, лимонад...

— Береш лимони, чавиш, проціджуєш крізь сито в карафку.

— Скіки соку, стіки й цукру.

— Того, коричневого.

— У Спасулиному селі з таким робили.

— Бовтаєш карафку добряче три дні, шоб настоявся, шоб увесь цукор розчинився.

— Той, коричневий.

— У Спасулиному селі з таким робили.

— Через три дні він уже добрий.

— Тре’ мати його в себе на подвір’ї, шоб було чим почастувати перехожих.

— Не хотіла Спасула, шоб людей мучила спрага.

— Не хотіла, і все.

Незадовго до того, як Карліто повернувся до села, він побачив здалеку якусь жінку, яка сиділа в річці на мілині з розчепіреними ногами. Побачив, як вона важко встає і йде геть, як б’є себе в живіт і кричить. З її рук звисали сині котушки з нитками. Він спробував повернутись і покликати її. «Замовкни! — сказала вона. — Замовкни, замовкни, замовкни, цить». І пішла, насилу пересуваючи ноги, розчиняючись у миготінні повітря через спеку, що наливалась.

Пити хочеться, подумав Карліто. Так хочеться, що от-от помру. Світало, стояв серпень, і село починало закипати. Це був пекельний місяць, із тих, які Господь посилає, щоб нагадати людям, що раю не існує. Пити хочеться, подумав Карліто, але в селі зовсім не було води. І не було нікого, хто міг би дати йому напитися. А вся вода, яка була, гірчила.

Коли він зайшов у село, усе було чорним і попелястим, скрізь панував сірий колір. Карліто перевірив, чи міцні стібки на кущах, чи добре зв’язана чорною ниткою смоківниця, витер залишки рожевого, які ще лишилися на гвоздиках. У селі стояла мертва тиша. Єдиний звук, що долинав, був стукотом швацької машинки. Дук-дук-дук-дук-дук. Дудук. І знову дук-дук-дук-дук. Дудук. «Знайди жінку, яка шиє і розпорює», — так Карлітові сказала Мелузина.

— У нашій місцині обмаль води.

— Вона — без води, зовсім без води.

— А та, яка є, гірчить.

— Не вода, а якась отрава.

— Ця місцина, вона сама вся згіркла.

— У нашій місцині багато покійників, це вони роблять воду гіркою.

— Покійників у криницях, через яких вода згіркнула.

— Коли почуєш, шо якесь створіння бідолашне померло, а до того воно пило в твоєму дворі воду, вилий її.

— Не пий ніколи тієї води.

— Добра від того не буде.

— Покійник її торкнувся.

— Харон у ній сполоснув свій серп.

— І митися не можна, коли побачив когось мертвим, не до добра це.

— Вилий воду, зроби душі ласку.

— Таку воду не пий, вона ж гірка.

— Ліпше лишитися спраглим, ніж пити воду гірку.

7.

Ті кілька разів, коли Спасула говорила з нами про сина, вона казала, що в усьому винна сіль. Буквально кілька разів, і — все; треба, щоб на дворі було літо, щоб наростала спека, щоб спека стояла така, що хочеться вмерти. Нестерпна спека. Лише тоді надвечір Спасула сідала в дворику і розповідала нам про свого сина. «Спасуло, виходь надвір, виходь, посидь із нами. Розкажи нам, Спасуло, історію про сіль. Розкажи, як “посолили” твого сина?» І Спасула розповідала нам історію про сіль. Розповідала, про той випадок, коли посолили її сина. Коли жінку в селі починали мучити перейми, коли наставав час їй народжувати, одна з односільчанок бігла до сільського бакалійника, щоб принести їй додому сіль. Принести сіль нерозбиту, велику та чисту, ще неважену, нефасовану, і коли розраховуватиметься з бакалійником та йтиме назад, не мала та жінка зронити ні слова. Чому, Спасуло, бакалійник не мав важити сіль? Чому жінка мала весь час мовчати? Тому що в хаті інші мали сідати і розбивати нерозбиту сіль? Треба було, щоб жінки мовчки розбили важкою каменюкою сіль на порозі будинку. Що важча каменюка, то розумнішою