Гіркий край, Констандія Сотиріу

в окулярах нема. Не бачу добре, якось він сказав мені, наче відповідаючи на запитання. Багато читаю, бачте. Так, ясна річ. Розумію. Проте Георгія, каже, вона — унікум. Але чому? Бо в неї така мама. Бо в неї є Ви. Ти. Завітайте, якось каже йому Георгія, до нас додому, подивитеся на мої квіти, на мій садок, на фото мого татка. Він молодший за вас і військовий. Приходьте, кажу якось йому я, приходь подивитися на мої квіти, на мій садок. Ну?» «А люди он говорять, — каже мені мама, — обговорюють люди, що у вас удома вчитель днює і ночує. Що йому від вас треба? Якби ж ти не вискочила заміж! Якби ж ти не привела на світ дитину!» «Я — що, погане щось роблю? — питала я Аспасію. — Так що — не можна?» Вчитель.

Усі уроки минали в наметі. Поставили в ньому чорну дошку, а нам подарували зошити й олівці. Спершу ми писали, тримаючи зошити на колінах; але як гарно вивести щось округле, якийсь хвостик літери, коли зошит на колінах? Учителька повстала проти цього, десь влаштувала скандал, «хоч лавку нам зробіть!», затята така, стоїть на своєму і все тут. Принесли довгу дерев’яну лавку, ми всі всідалися на неї, й уроки минали один за одним. Мені одного дня стало нудно, я почала човгати долонею по долішній стороні лавки й позаганяла скабок у безіменний палець. «Біжи, — каже мені вчителька, — до мами, в неї повно голок, вона тобі скабки витягне».

Одного разу пішла я забирати малу зі школи, а вчителя ніде нема. На його місці якийсь дідуган, що зазвичай працював на заміну. «Перевели його в інше місце, — не довго думаючи, промимрив він мені. — Не знаю, що там сталося. Посеред ночі відкликали. Хтось на нього подав скаргу. Негідна поведінка». Я взяла Георгію за руку й відвела додому. Я не побігла до матері. Аспасія. Аспасія. АСПАСІЯ. Якби ж ми не побралися! Якби ж ми не привели на світ дитину! Якби я не бачила її носика, її оченят. Родимку біля рота. Спасуло, я зараз помру. Я вже померла. Спасуло! Ні, не померла. Урешті не померла.

— І попа́ покличемо.

— Він змастить їй лоба єлеєм.

— Причастить її.

— Перш ніж вона дістане прощення.

— Перш ніж залишити цей світ.

— Шоб не залишала його ось так!

— Шоб сповідалася йому в гріхах.

— Спасула не хоче бачити попа́. Ніколи не хотіла попів біля себе.

— Із попа́ми, із церквами.

— Сорок год уже не ходила в церкву.

— Не кажи так! Гріх це!

— Піп дасть утіху.

— Піп хороший.

— Покличемо отця Йоркіса.

— Отець Йоркіс — хороший.

— В отця Йоркіса у самого пропав безвісти син.

— Він помаже єлеєм їй чоло.

— Шоб вона без причастя не лишала цей світ.

3.

Мені подзвонили з комісії. Не нашої, полонених і зниклих безвісти, а з пошукових робіт. Дзвонив той, хто здійснює цей пошук. «Ваші останки, — каже мені, — готові. Можете приїздити та забирати». Так мені назвали Йоргакіса, «останки». «Оскільки ідентифікація завершена, можете забирати для процедури поховання. Сходіть в офіс та все узгодьте. Те-то і те-то, усі витрати бере на себе держава». Що ж, узгодимо. Домовилися про зустріч. Я поїхала разом з Аспасією. Георгія не захотіла. «Слухай, серденько, та послухай, хай би чорти тебе побрали, ти мене кидаєш саму?» І слухати ні про що не хотіла. «Їдь сама. У мене сил нема». Так, наче в мене вони були. «Спасуло, поїдь зі мною на зустріч. Мене ця дитина доконає, Спасуло». Поїхала. Спасула, маю на увазі. Нас чекала мініатюрна дівчина, пригостила лимонадом, не свіжовичавленим, із пакетиків. «Можна вибирати з трьох сортів дерева», — показала вона нам зразки. Гробики такі малесенькі, один з горіха, інший з чого — не почула. Я сахнулася. «От сюди ми його покладемо? У цю коробку?» «Так заведено. Так ми здійснюємо захоронення. Вам не повертають усі кістки. Лише кілька фрагментів, два, не більше, вони чудово тут помістяться». «Що? Не повертають усі кістки? А куди дівається решта? Де захоронять останки Йоргакіса?» Куди подінуть його інші кістки? Води! Дайте мені випити склянку води! Знову телефонувати в комісію, не в пошукових робіт, а в нашу, полонених і зниклих безвісти. Спитати й отримати відповіді. У тих, хто перевіряє та ідентифікує. Наказала зателефонувати дитині. «Георгіє, зателефонуй і про все розпитай, вони не віддають нам усі кістки тата, Георгіє. Зателефонуй, дочко, усе розпитай. Спасуло, ти скажи їй, я не можу, ця дитина мене доконає». Георгія зателефонувала. Це розпорядження стосується всіх. Дві кістки, і край. Щелепу та ліктьову кістку. А що воно таке, ліктьова кістка? «Спасуло, що таке ліктьова кістка?» Це така велика кістка передпліччя. Кажуть, цього доста. Для останків. Решту фрагментів захоронять із кістками інших. «Спасуло, води, Спасуло, дзвоніть і скажіть їм, щоб віддали нам усі кістки. Усі кістки Йоргакіса, Спасуло. Треба їх випросити». «Так не вийде, мамо! Тисячі хочуть провести ідентифікацію. Увесь скелет! Вони беруть два фрагменти, які підійшли, кладуть у маленький бокс і дають тобі для поховання. Мамо!» Бокс. Останки. Отримали коробку, поховали те, що в ній було. Де інші кістки, навіть гадки не маємо.

У ті часи за нами, дітьми, не дуже гляділи, жили ми, мов бур’ян. Вешталися бозна-де. Ні перед ким не звітували. Мама — ні пари з вуст. Просто стягувала з ноги капець і не лишала на мені живого місця. Одного дня її пильне око помітило, що я чухаюся. Тоді якраз ми всі підчепили в школі воші. Вона витягла мене на сонце, і коли побачила, як вони копошяться на моїй голові, то ледь не зомліла. Вона закип’ятила воду, розбавила нею луг і почала мити мені голову: однією рукою мила, іншою лупила. Подивитися на це зійшлися всі сусідки й сусідські дітлахи. Потім вона взяла свої кравецькі ножиці й — хоп — пообрізала мені волосся, і голова моя стала лиса. Чи то від чухання, чи від укусів голова моя була червона, самі ранки. Коли мама побачила мою голову, то спинилася, взяла мене за руку й завела до намету. Сусідок прогнала, махнувши їм рукою: «Чого повитріщалися?». Налила антисептик Dettol у чашку, розвела водою, що він аж запінився. І почала ваткою мені промивати ранки. Пекло, страх як. Проте мені подобався доторк материної руки.

Зі Спасулою ми познайомилися в натовпі на якомусь із зібрань, так, певно там. У