Дівчина з ведмедиком [Роман]. Болотяна Лукроза [Оповідання та нариси] - В. Домонтович

— Ваше нещастя, Іполіте Миколайовичу, полягає в тому, що ви ніколи не вішались, не збирали цукеркових папірців і взагалі нічим не захоплювались. Ви не пережили якогось глибшого захоплення і тому не призвичаїлись ставитися серйозно до несерйозних речей і не знаєте того, що коли поставитись знов таки несерйозно до справ, нібито серйозних і важливих, то легко розкрити їхню химерну й невірну суть.

Він дивиться на мене з тією спокійною незворушною стриманістю, що властива людям, для котрих захоплення і хвилювання — не більше, як просте шумування слів, сублімація, — висловлюючись модним терміном, — байдужости. Мені хтілося б, щоб Василь хоч на хвилину кинув цю байдужість, свою манеру поєднувати «так» і «ні» і подивився на справу просто, без усяких розумових вихваток і словесних стилізацій. Він гарна людина, цей Василь Гриб, і сердечна, тільки трохи плутана, і тому з ним важко розмовляти.

Мені здається, що він не зовсім з'ясував собі мотиви, які штовхають Зину настоювати на відмовленні од шлюбу, і тоді, щоб ясніше сформулювати Зинині погляди на кохання й життя, пояснюю Грибові її позицію:

— Я гадаю, що вона схиляється до думки про вільне кохання.

— Ви анахроністичні, Іполіте Миколайовичу! Ви помиляєтесь, жадна дівчина цього не скаже. Тепер ніхто не читатиме Жоржа Занда й не говоритиме за вільне кохання. Для сучасної жінки, що служить, що працює, що приходить зі служби додому стомлена й виснажена, що живе сама й варить чай на примусі, що думає про свою працю й іспити, кохання зовсім не є проблема життя. Воно припадає на «сверхурочні» години. Кохання, шлюб, кохання в шлюбі чи поза шлюбом, дівчина, жінка, — ці слова загубили свій сенс. Грані стерлися. Кожна дівчина є жінка, і кожна жінка, коли в її посвідці не написано «розведена» чи «заміжня», є дівчина. Шевченко тепер не написав би поезії «Великомученице кумо!» і не давав би «блудних» порад. Його кума тепер уже не живе в маєтку, а служить десь у тресті, мешкає на шостому поверсі житлокопівського чи профспілчанського будинку, повертається додому коло четвертої, —і поет, підіймаючись до неї нагору на п'ятий поверх і зустрівшись на східцях з одним із її приятелів, злегка зідхнувши, з покорою прийме зустріч, привітається й скаже: «Мабуть, віднині цими східцями нам прийдеться ходити вдвох». Запевняю вас, Іполіте Миколайовичу, що Шевченко не писав би тепер своєї поезії: в тому жадної не було б потреби.

Я протестую. Я ніяк не хочу й не можу згодитися з парадоксами мого приятеля.

— Ви, — кажу я йому у відповідь, — надто схематизуєте, надто узагальнюєте. Те, що, можливо, і є справедливо відносно тої чи тої жінки, це ваше твердження стає хибним, коли йому ви надаєте значіння якоїсь загальної формули. Не всі жінки такі, як оце ви їх змальовуєте, у кожної є своя доля, своя путь і кожна по-своєму живе, кохає й мріє.

Але Василь Гриб не вважає на мої слова. Бачивши мене стурбованим, він відчував себе бадьорим і певним. Тон у нього був твердий і переконаний. Він не говорив, він проповідував. Він не зазначав, він проголошував. Його жарти були гієратичні, а його іронія урочиста. Я хитався; він не припускав ані сумнівів, ані хитань. Я вагався й блукав, для нього було все зрозуміло й приступно.

— Так!.. Усе це добре, Василю Олексійовичу, що ви кажете, але дівчина, що я кохаю, ніде не служить, живе не сама, а в родині, і те, що ввійшло в життьовий побут службовців, не можна прикласти до неї. І ось, коли цього всього нема, то чи не лежить на мені певний моральний обов'язок захистити честь дівчини, щоб на неї не лягла жадна пляма людського злого поговору?

— Ви таки дивак, Іполіте Миколайовичу! Вам доводиться проти волі дівчини настоювати на тому, чого ця дівчина не хоче, щоб ви робили. Ви мені нагадуєте біблійного героя. Ви, як Самсон, мусите здійняти ворота й понести їх, хоч у тому жадної потреби немає, бо вони одчинені. Ви їх тягнете на собі, почуваєте, що не донесете, що вже стомились і надірвались, падаєте й можете під тою вагою загинути. Ви озброєні цілим арсеналом усталених упереджень та забобонів: поняттями про честь дівчини, порядність чоловіка, падіння, дівоцтво, шлюб. Вас турбує, що дівчина може нехтувати всім цим. Ви турбуєтесь за неї, а вона вважає, що ваша стурбованість з-за неї — то вираз невіри в її сили. Ваше поводження аж надто необережне й майже образливе.

— Необережне?! Навпаки, обережність підказує мені оберегти заздалегідь дівчину від небезпечних кроків.

— Повірте моїй життьовій досвідченості… Ви посміхаєтесь, бо знаєте, що мені життьового досвіду саме й бракує. Але, не мавши його, я можу давати ще не спростовані життям поради… Так повірте моїй життьовій досвідченості: ви розпочали сумнівну гру, в якій ви наперед засуджені програти. Ви самі штовхаєте вашу дівчину на шлях небезпечних вчинків.

— Я? Тим, що хочу попередити необережний крок?

— Ви! Безперечно ви, і ніхто інший!..

Я обурююсь:

— Даруйте мені, друже, але це чиста нісенітниця.

— Ви сердитесь і лаєтесь, але справа не в тому, яких слів ужити, а в упертій безсумнівності фактів.

— Та ваші факти, які, до того ж, поки що тільки ваші власні гадки, безглузді.

— Ну, а вам від того легше, що факт, з яким вам доводиться рахуватись, безглуздий? Слово чести, Іполіте Миколайовичу, послухайте ви мене! З ваших же власних слів видко, що, віддаючись вам, вона прагнула знищити можливість шлюбу — одне слово, розірвати з традиціями, з родинною опікою, взагалі, визволитись. Можна навіть припустити, що вона віддалась не так із почуття кохання, як тільки з бажання знищити самий натяк на шлюб. Коли ж ви настоюєте на шлюбі, ви нищете її ілюзію, що вона досягла того, чого прагнула. Вона почне думати, що їй треба зробити ще якийсь дальший, ще дивовижніший крок щоб повороту назад уже не було остаточно! Цього остаточного вчинку я б, Іполіте Миколайовичу, і берігся.

— Ви радите…

— Я б радив вам: хай буде так, як хоче дівчина! Потурайте слабкостям тієї людини, що її ви хочете опанувати. Йдіть їй назустріч, усе прийміть і нічого не заперечуйте. Буде по-вашому. Пожне бурю не той, що сіє вітри, а той, хто змагається їх не пустити! Отже, вона, дівчина з гарної родини, не зіпсована й не розпусна, віддавшись до шлюбу, зробила, на її думку, надзвичайно сміливий крок. Вона пишається з того. Її вчинок пофарбовано для неї в героїчні фарби. А ваше, Іполіте Миколайовичу, діло маленьке: підтримати в ній