Дівчина з ведмедиком [Роман]. Болотяна Лукроза [Оповідання та нариси] - В. Домонтович
На розхитаній етажерці, притуленій, щоб не впала, до стінки, я побачив розкуйовджену Іваницину хрестоматію «Шляхом життя», ще декілька шкільних підручників, пару номерів «Ниви» за 1888-ий рік, річник за старі роки мисливського часопису, тоненьку з авторським написом книжку віршів плужанського поета, на верхній поличці криве в чорній рамочці дзеркало та поруділі чоботи на нижній. І все? І все!..
Вийшовши од Максима Рильського, я висловив своє здивування приятелеві:
— Як це може бути, щоб поет не мав книжок?
На що мій приятель, люблячи парадоксальні зауваження, відповів:
— Поетові не потрібні книжки. Він носить у середині себе в потенції можливість усіх книжок усього світу.
Тоді це зауваження мого приятеля здалося мені безглуздим, але, обмірковуючи його не раз, я починаю гадати, що він мав рацію. Отже, справді мені бракує слів, і цю недостатність я намагаюся заповнити, колекціонуючи книжки…
Професор Ґабель, хемік, у якого я, бувши студентом університету, спеціалізувався й працював, коли перед кінцем державних іспитів я прийшов до нього й запитав, чи можу сподіватись бути залишеним при університеті для підготовки до професури, відповів мені:
— У вас, пане Варецький, є всі дані для наукової праці, і я охоче підніс би перед факультетом клопотання, щоб вас залишили при катедрі хемії, але, на жаль, вам бракує ідей. У вас здібності технічні, прикладні. Ви — працівник і практик. Моя порада вам — іти на завод, у промисловість.
Він зупинився на хвилину, зняв пенсне, витер його шматочком замші, одяг знову й тоді сказав:
— Так! Вам бракує образів, ідей, слів, обріїв. В хемії це важливіше, ніж деінде. Ви, певно, нічого не читаєте, окрім фахової літератури, а проте, коли у вас уперше з'явилася думка за наукову діяльність, вам треба було почати читати що завгодно і якмога більше, тільки не зі свого фаху.
Аматор анекдотів, він згадав черговий:
— Коли до одного видатного професора-хірурга звернувся початковий лікар за порадою, що треба робити й читати, щоб стати гарним хірургом, той відповів: «Читайте Сервантесового Дон-Кіхота. Чудесна книга».
…Образи й обрії…
Професор Ґабель мав рацію: за тих часів я нічого не читав, окрім літератури з фаху. Тепер я купую книжки, я призбирав чималу бібліотеку, у мене поволі розвинулася справжня бібліоманія, але я не навчився любити книжок тією щирою й наївною любов'ю, якою діти люблять Чарську та Майн-Ріда. Моє бібліофільство обернулось у своєрідний культ, але культ по суті атеїстичний, бо я не шанував книжок. Книжка, що її куплено й оправлено в належну оправу, здавалась мені приборканою й переможеною.
Я купую книжки, щоб оправляти їх у шовк, ситець, шкуру, парчу, папір. Мене приваблює палітурка книги. До мене звикли в мануфактурних крамницях, і я знаюся з палітурниками та букіністами. Мене можна побачити коло вітрин букіністів і вітрин з мануфактурою. Я навчився розподіляти крам на придатний і непридатний для палітурок і розшукувати цінні й рідкі видання. Я беру участь у Товаристві друзів книги, і в мене, окрім вправ про кальцієві сполучення, анілінові фарби, нові способи очистки цукру, є також виготована доповідь про українських інтроліґаторів кінця XVII віку.
7
Зина перериває мене запитанням про час.
— Початок дванадцятої?! Мені, Іполіте Миколайовичу, треба йти додому.
Згадка, що Зина йтиме додому, викликає в мені одчай. За весь вечір нічого не сказано! Нічого не сказано — і вона йтиме.
Я починаю ходити по кімнаті, тоді зупиняюся перед Зиною. В одчаї я жаліюся на свою безпорадність:
— Отже, й сьогодні, як і звичайно, як і завжди, слова мене зрадили, віддали на поталу. Сьогодні, навіть сьогодні, якого я так нетерпляче й довго чекав, хисткі слова в останній момент утекли від мене зрадливо й ганебно. Я не зміг опанувати їх. Я не знайшов потрібних слів, щоб сказати вам усе, що я хтів сказати, а ви, ви мене бавили розмовами про тістечка.
Зина простягає мені руку.
— Ви сердитесь? Ви скаржились, тепер ви сердитесь. Проте ви не знаєте, що в мене добре серце. Сядьте на ручку крісла поруч зі мною, і ось вам мої руки. Можете цілувати. Аким Волинський каже, що в долонях жінки зосереджується її чутливість.
Долоні живуть доторканням губ. Губи квітнуть поцілунками долонь. Тане морок зимового пізнього вечора.
Раптом Зина вириває од мене руки: губи, що стали долонями, і долоні, що стали губами.
— Досить! Я йду! Дайте мені пальто. Ви мене проводите.
8
…Уночі, після дванадцятої, проводивши Зину, я повертаюсь додому. На порожніх вулицях танцює вітер, пронизливий і холодний. За рогом, притулившись до стінки, щоб сховатися за консолями будинку од вітру, сліпий підліток без шапки зірваним голосом вигукує уривчасті слова якоїсь пісні. Його голос раз-у-раз зривається і вигуки, підхоплені вітром, стигнуть у бурхливих поривах грудневої хуртовини.
Важкі хмари чорніють у темних проваллях вулиць над дахами будинків. Хмари вагітні сніговою пургою, але пурги поки що немає, і вітер приносить з хмар тільки випадковий рідкий сніг.
Я проходжу повз сліпого хлопця. Я бачу більма його очей, рябе обличчя, тремтячі померзлі руки, сперті на довгу ковіньку. Судома дикої пісні кривить його сліпе обличчя і керує танком застиглих ніг.
На перехресті темна постать повії вартує, оберігає нічну похмурість вулиць. Повія стоїть, не рухаючись. Вона ніби стереже пітьму, вітри й ніч. Я минаю її. Ледве розкриваючи похололі губи, вона пропонує мені йти за нею. Я проходжу без відповіді. Я чую: повія посилає мені навздогін погану лайку. Вітер плює мені в обличчя жменею вогкого снігу, засліплює очі, і я на мить не бачу нічого. Пси міських перехрестів скаженіють. Я обертаюсь: на розі, не рухаючись, стоїть повія. Перехрестя міських вулиць вона стерегтиме, доки не прийде хтось, щоб повести її з собою в пітьму нічної хуртовини. Я не пішов за нею, — піде хтось наступний. Для неї я тільки один із багатьох: син суки!..
Може, справді, і собі, як псові бездомному, завити в порожній пітьмі од болю, від нудьги, з одчаю?
Розділ IX
1
Ніколи не буває таке близьке до землі сонце, як у січні, коли воно, запалюючи сріблястим сяйвом зірки інею на стежках і деревах і обертаючи сніг у блискучу білу емаль, холоне в білих просторах засніжених полів. У п'ятнадцятиступневий мороз, блукаючи по вулицях, виходячи за город, мандруючи по садах, укритих глибоким шаром снігу, коли морозний вітер щипав похололі щоки, мені здавалося, що квітень легким подихом весняного вітерця торкається обличчя. У свіжому повітрі я почував себе дужим, міцним і певним. Я бачив застиглі сині губи,
