Дівчина з ведмедиком [Роман]. Болотяна Лукроза [Оповідання та нариси] - В. Домонтович
В ясні морозні січневі дні прийшло кохання. 12 січня мене в лабораторії покликали до телефону. Я пізнав Зинин голос. Вона запитувала, чи я вільний сьогодні увечорі; всі їхні йдуть до театру, але в неї болить голова, й вона лишається дома. Чи не прийшов би я до них побути з нею?
Того вечора Зина віддалась мені…
Як звичайно припускають, шлюб є натуральний вихід, котрий розв'язує, або ж, принаймні, повинен розв'язувати усі життьові й літературні ускладнення. Традиції белетристичного роману XVIII–XX ст. стверджують, що для романіста немає кращого способу закінчувати свій твір, як одруживши «його» й «її». В даному разі є всі відповідні умови: є літературна традиція, є «він» і «вона», взаємне бажання дійових осіб, перипетії любовної історії тягнуться достатній час, щоб заповнити потрібну кількість друкованих аркушів, — отже, все примушує героїв роману піклуватися, щоб, не гаючи часу, взяти шлюб і не турбувати автора конечністю підшукувати нетрадиційну розв'язку свого твору…
Газетна дискусія про сучасне становище родини, трактуючи проблеми нового побуту, проголошувала бадьоре гасло оновленого сталого й творчого шлюбу. Модна п'єса на двадцять дві картини з прологом і епілогом протягом шести з половиною годин переконливо запевняла, що коли чоловік кохає жінку, то належить записуватись у загсі, родити здорових людей, а робити аборти то є катастрофа для жінки.
Але чому, схиляючись до подібної думки, я не наважуюсь нічого сказати Зині і навіть насамоті з собою мовчу глухим і замкненим мовчанням?
Я мовчу й обминаю! О, коли б в уяві про шлюб було хоч трошки неправдоподібности!..
Нарешті, я рішився! Одного разу, коли Зина була в мене, я дозволив собі досить обережно заговорити з нею за шлюб, за мій обов'язок перед нею як жінкою, за ніякову двозначність нашого становища.
Зина розсердилась.
— Ти гадаєш, що коли я віддалася тобі, то мова йтиме за шлюб? Ти помиляєшся! Саме тому, що я віддалася тобі, мова й не може йти за шлюб. Я не хочу шлюбу. Я й віддалася тобі, щоб знищити можливість шлюбу. Я хочу робити те, що хочу робити. Я не збираюсь виходити заміж.
Я кажу твердо й упевнено, але боюсь, що мій голос тремтить і те, що я кажу Зині, бринить для неї не дуже певно:
— Ти віддалася мені, і тим самим на мене лягли певні обов'язки перед тобою. Я порядна людина й не хочу, щоб мені хтось закинув, що я зробив якийсь ганебний вчинок.
Зина презирливо піджимає губи:
— Мені не потрібна твоя порядність.
Я почуваю, що треба знайти інші арґументи й нові слова, але я не находжу їх. Я почуваю, як витрухляли й зотліли старі слова, які вони порожні й нікчемні, але я уперто повторюю:
— Я мушу… Мій обов'язок…
— Обов'язок передо мною? — питає Зина.
Її фіалкові очі робляться темними й великими, вона червоніє, кров приливає до щік.
Вона обурена і відповідає різко:
— А ти запитав мене? А я дала згоду? А ти не думаєш, що та твоя порядність, якою ти пишаєшся, є для мене образа? Ти заздалегідь припускаєш, що я зробила щось ганебне і тепер потребую, щоб хтось захищав мене! Ти не подумав, що коли ти висловлюєш намір своєю порядністю прикрити мою, мовляв, непорядність, ти цим ображаєш мою гідність? Не бійся, я захищатимуся сама. Я залежу від себе, і ні від кого більше. Я хтіла, і я віддалась.
Під напором цих закидів я почуваю себе безпомічним. Я не вмію сперечатись і переконувати; я поступаюсь:
— Ну, добре, Зино, не говоритимемо за порядність, коли це тебе ображає. Люди завжди говорять сказаними словами, заученими формулами. І я говорю сказаними словами. Я визнаю, що висловився невлучно; треба було інше слово вжити, якось інакше висловитись. Я хтів тільки нагадати за свою тривогу, ніяковість, за розмови, що можуть піти.
Ми розмовляємо стоячи. Зина обперлась на книжну шафу й поклала лікоть на спинку крісла. Рукою вона зневажно мне кінчик шарфа, а кінцем туфлі креслить на підлозі круги й еліпси. Я ходив по кімнаті.
Зина відповідає спокійніше. Моя покора примиряє її з невдалою спробою моїх невмілих і незнайдених арґументів.
— На твою думку, — каже Зина, — дівчина, що покохала, має взяти шлюб і стати заміжньою жінкою. А для мене кохання є спосіб звільнитись од шлюбу, одруження, родини — всього, що зв'язує й може зв'язати мене і волю. Я хочу бути вільною й залежати в своїх вчинках від себе й нікого більше.
Зина ладна заперечувати, що в коханні вона шукає кохання, принаймні в тому розумінні, яке цьому слову надавали колись. Через кохання дівчина входить у життя; кохання — прохідний двір, дім з двома дверима: ввійти й вийти. Вона питає:
— Хіба ти не думаєш, що кохання звільняє?
Я нічого не кажу. Я зідхаю. Зина сідає в крісло, притягає мене до себе й цілує. Я сиджу біля її ніг на підлозі, вона обняла мене руками навколо шиї й притулилась щокою до моєї голови…
— Слухай! Справді!.. Я не розпутниця, я не повія, не вулишня дівка! У мене навіть немає великого темпераменту, щоб я навмисне шукала любовних пригод. Мені це байдуже. Мені байдуже віддатись чоловікові, тобі або ж іншому.
Я розкриваю рота, щоб щось сказати, і не кажу нічого. Мене вбиває ця незворушна ясність і простота поглядів на речі. Зина гладить моє волосся.
— Мій милий Оплику! Я роздивлялась одного разу сумочку в одної моєї приятельки, що вчиться в драматичній студії, і в сумочці я знайшла, окрім хусточки, дзеркальця, олівця для губ, особистої посвідки, пудри, грошей, ще листівку від коханця й аналізу сечі з пробою на гонококи… Це колись говорили високі фрази за офіру, обов'язок, гідність, засмічували життя вигаданими словами. Тепер, коли кохання перестало бути для дівчини забороненою річчю, ці слова загубили свій сенс.
О, коли б в уяві про кохання й шлюб було хоч трохи неправдоподібности…
2
Минув місяць і ще півмісяця, і від кохання лишився тільки холодний попіл, гіркий аромат
