Дівчина з ведмедиком [Роман]. Болотяна Лукроза [Оповідання та нариси] - В. Домонтович

Зина притискує до себе ведмедика і з сміхом надто напруженим, щоб він був натуральний, падає на канапу. Може, падає навмисне, бажаючи сховати сльози.

— Зино!

У Лесі виривається крик:

— Зино, скажи, що це неправда!

Зинине визнання лякає її своєю несподіванкою: вона могла усього ждати від Зини, тільки не цього. Вчинок Зинин її жахає. Потім, коли це перше почуття, викликане визнанням, минає, вона червоніє. Вона червоніє від сорому, що її сестра може бути за чиюсь коханку, і від сорому, що, не знавши цього, вона могла припускати, що Іполіт Миколайович хоче зробити їй пропозицію і ще, до того ж, казати Зині, що вона ладна од цієї пропозиції відмовитись. О, як безглуздо вона сьогодні поводилась! Які безглузді речі вона сьогодні говорила! В цей момент вона ненавидить себе, Зину, Іполіта Миколайовича, всіх, весь світ. Нерви її не витримують, і вона починає стиха плакати.

Сльози допомагають їй перемогти себе; вона усвідомлює всю егоїстичність свого поводження. Зина переживає глибоку душевну кризу, потребує особливої зараз до неї добрости, а вона, Леся, тим часом, замість піклуватися про Зину, віддається ганебним негарним настроям.

Леся сідає коло Зини на канапі, що на ній, уткнувшись лицем у подушку, лежить Зина, обіймає її й починає лагідно умовляти Зину. Вона упевняє Зину, що те, що Зина зробила, вона зробила тільки тому, що вона дуже кохає Іполіта Миколайовича, що все обійдеться, що все буде гаразд, що вони поженяться, що, вийшовши заміж, Зина буде щаслива…

Зина схоплюється, з силою відштовхує Лесю й тупає розлютовано ногою об підлогу:

— Чорти його батькові! Я не хочу виходити заміж! Ти чуєш: не хо-чу. Ні за нього, ні за кого іншого. Ти можеш це зрозуміти?

Леся почуває себе розгубленою перед цим вибухом Зининої роздратованости і з слухняною покорою на Зинин крик відповідає:

— Ні, Зинусю, я цього не розумію…

— Не розумієш?! Ну, то добре, зрозумієш!

Зина йде до дверей й береться за ручку, щоб вийти з кімнати, але зупиняється на хвилинку й байдуже та стомлено говорить:

— Я зроблю так, щоб ні він, ні хто інший не могли і не захтіли гадати про шлюб зі мною.

Лесі здалося, що Зина каже за самогубство. Діткнута гострою тривогою, вона кидається до дверей, охоплює Зину, благає її:

— Зиночко, Зинусю! Що ти задумала? Хіба, хіба ж можна? Бог з тобою! Зинусю! Я тебе не пущу. Скажи, що ти цього не зробиш, скажи, що ти не отруїшся?

У Зини навіть і в цей момент душевного розпачу, коли вона на останній крок рішилась, щоб не було вже повороту, вистарчає сили волі відповідати Лесі насмішкуватою презирливістю:

— Отруїтись? Я? Отруїтись? Нашатирним спиртом, як гімназистка четвертої класи? Правда?

Вона іронізувала, говорила прикрості, дражнила сестру. А та вчепилась у руку, охопила, тремтячи, Зину, цілувала її й не хтіла пускати.

— Ти можеш мене лаяти, говорити, що хочеш, але я тебе не пущу. Хай ти не отруїшся, хай що інше, я не знаю що, але я тебе не пущу.

— Пусти!..

— Ні!

— Пусти!..

Вони почали змагатись. Та Зина раптом випустила Лесю й розсміялась.

— Які ми з тобою смішні, Лесю! Не бійся, Лесю, я зовсім ні про яке самогубство не думаю. Ти — дурне дівча! Можна дійти до останньої межі, що далі лишатиметься провалля, діра, нічого, і все ж таки не гадати про самогубство. Отруїтись — це млявість, це для слабких душ. Я б гордувала собою, коли б мене вистарчило тільки на таку пошлість… Умерти що? Умерти легко! Хіба ми не бачили на власні очі, як умирають і убивають? Ні, треба не себе вбити. Зумій, усе знищивши, жити цим.

Зина цілує Лесю в чоло й каже:

— Бідненька Лесю! Я налякала тебе! Ні, не бійся!

І Зина сміється весело й безтурботно. Вона завжди якось широко, щиро й щедро сміялась. У її сміхові почувалась простора простота й ясність, дитяча, легка й чиста непідроблена осяйність. Вона сміялася так, ніби в глибинах ясного блакитного душевного потоку линуло пістряве музичне сяйво розлогого сміху.

— Лягай, Лесю, і спочинь. Я піду і швиденько вернусь. Так треба!..

І, хоч Зинин сміх на хвилину заспокоїв Лесю, але, коли Зина зачинила за собою двері і Леся лишилась сама, вона заплакала від суму й стурбованости. Вона не могла здогадатись, що хоче заподіяти Зина.

На вікні гула перша весняна муха, а на осяяній соняшній весняній вулиці вугільник протяжно й дзвінко, напружуючи голос, тягнув:

— Голь, уголь, го-оль!

З

Я сказав Мар'ї Семенівні, що я вчора розмовляв з Зиною і що Зина, не зважаючи ні на що, відмовляється дати згоду на шлюб.

Та Мар'я Семенівна не надала цьому значення. Хіба ж мені невідомо, що Зина завжди любить витівки і щоб усе було по-інакшому?! Хай це мене не турбує. Вона, Мар'я Семенівна, знає, що Зина кохає мене, і вона певна, що Зину неважко буде переконати. Ось вона піде, розшукає Зину, приведе її сюди й усе буде гаразд, усе буде полагоджено. На червоній горці й весілля одсвяткуємо…

Загуркотіли двері. Забігали по кватирі. Чути було голоси. Шукали Зини. На порожній весняній соняшній вулиці вугільник гукав: Голь, уголь, го-оль!..

Тоді вмить я зрозумів, що все скінчено. Що сталась якась безглуздість, що повороту нема.

Як крізь туман, я пам'ятаю: повернулась Мар'я Семенівна, а за нею прийшла Зина. Мар'я Семенівна урочистим голосом сказала: «Мила моя Зинусю! Іполіт Миколайович прохає у мене твоєї руки. Я дала згоду. Що скажеш ти?».

Я пам'ятаю: у Зини було надзвичайно бліде обличчя. Вона відповіла:

— Я тільки що віддалась двірникові!

Розділ XI

1

Минули роки.

Сьогодні знов, як і три місяці назад, я в себе, в своїй заводській хемічній лабораторії. Незабаром, за тиждень-півтора, прибудуть з Німеччини замовлені препарати, приладдя, посуд, новіша фахова література, усе, що я закупив і замовив під час свого трьохмісячного перебування за кордоном, і треба вже зараз підготувати, щоб ніщо не затримало приймання. Я не люблю гаятись і відкладати.

Панас Григорович незмінний: на ньому його звичайна потерта з клінцівського шевіоту, поношена, ненова толстовка, соробкопівські ботинки зі збитими закаблуками й порепаною шкурою; короткі руки з золотою обручкою, зачісане жирне волосся. Він, із колишніх фельдшерів, тепер мій найближчий помічник