Петлюра. Боротьба - Максим Анатолійович Бутченко

Зайшов до просторої зали, підійшов до ліфта, піднявся на третій поверх, звернув ліворуч, довгий коридор — ось і номер 21, де він жив із сім’єю після того, як скинули гетьмана. Увійшов — темно. Ольга з Лесею, напевно, уже сплять — на столику кімнатки жевріє лампа, випромінює жовтувате світіння, подібно до далекої зірки на темному небі. Симон Васильович роздягнувся, пройшов до кімнати. Сіре світло з вік­на надавало приміщенню загадкового вигляду. Ліжка стояли, наче стародавні надгробки, і здавалося — усі померли. Це видовище трохи налякало Петлюру, тому він зупинився, уважно порозглядав сплячих дружину й дитину. А якби вони й справді померли? В один день. Чи можна було б пережити це горе? В які слова втілити цей біль, як висловити страждання? Йому стало ніяково. Хотілося викинути ці думки, немов важкий хомут.

Раптом дружина підвелася:

— Симоне?

— Я, я, Олю.

— Ти знову так пізно. Леся чекала на тебе.

— Я знаю. Не міг вирватися раніше.

— Леся так хотіла, щоб ти розповів їй свою казку.

— Нову? Так, я вже приготував, кахи-кахи.

Симон Васильович підійшов і сів на ліжко. Вони шепотілися, щоб не розбудити дочку. Та мирно спала, іноді злегка ворушилася. Її тендітне тіло, укрите пуховою ковдрою, було схоже на маленьке деревце під товстим сніговим шаром. Петлюра трохи присунувся, подивився на личко донечки, простягнув руку, але не доторкнувся до нього, а провів долонькою над шкірою. Йому так хотілося відчути її тепло! Напевно, обійми Бог придумав для того, щоб ми могли слухати серцебиття одне одного.

Ольга пригорнулася до чоловіка, а він узяв її за руку. Вони вийшли в іншу кімнату, що була кабінетом, причинили двері. Увімкнули світло. Вона подивилася на Симона Васильовича. Як же він змарнів. Темні кола під очима. Довгі, звивисті зморшки. Єдине, що залишилося колишнім — це очі, в яких глибоко тлів ледь помітний вогник.

— Як я втомився, Олю. Ніби я весь зітканий з утоми.

— Ти просто живеш заради всіх звершень.

— Іноді мені здається, що ці звершення вибирають мене першими.

— Це дивно звучить.

— Напевно, найдивніше — це поклик обов’язку. Ніхто його не чує вухами, але всі коряться.

— Розкажи, що відбувається, Симоне.

— Сьогодні вівторок, як ти пам’ятаєш — день прийому. В обід стільки людей — тягнуться і тягнуться. Начальник канцелярії сотник Бутенко каже, що вже друга година, потрібно припиняти прийом. Знаєш, як це — чути людську біду, завжди таку різноманітну?

— Так, бідою повниться земля.

— Чую, як страждає армія, простий люд. Передчуття погане в мене, Оленько.

— Яке?

— Ми знову на порозі катастрофи.

— Усе так серйозно?

— Гірше не буває. Олександр, брат мій, застерігав, що так буде, — соціалісти нас довели. Я так помилявся, так помилявся…

— Може, усе-таки можна все ще виправити?

— Не знаю. Чеховський із Винниченком тягнули час. Усі чекали милості від більшовиків. Мовляв, оголосити Україну соціалістичною республікою — і нас не чіпатимуть. А народ… Тільки й марить соціалізмом. Влада — робітникам і селянам! Це нас знову згубило.

— Але ти не винен…

— Дідько! Яка ж злість бере, що все так.

— А могло бути по-іншому?

— Не можу, хочеться кричати, що є сили. Сам винен, сам. Оце я дурень, бовдур, телепень!

— Ну, припини картати себе.

— Не потрібно було вестися на модне, дав слабину — ось і отримуй. Ні більшовики нас не визнають, ні білі, ні Антанта. Французьке командування прибуло в Одесу й вирішило відроджувати Росію. Про Україну ані слова.

— Жахливо. Що ж тепер?

— Я не знаю. Втомився, як чорт. Усередині ніби пустеля — суха, похмура.

Симон Васильович узяв руку дружини, погладив долоню, напрочуд ніжну, як шовк. Він сумно всміхнувся. Яким же він був наївним, одержимий боротьбою, тому що вона надихає тут і зараз.

Він не очікував, що так швидко люди можуть зрадити. Ось і отаман Зелений не захотів воювати з червоними, а отаман Данченко проти поляків. Довелося послати під Київ січових стрільців, які вступили в бій з бунтівниками-отаманами, оголивши фронт із більшовиками. Червоні агітували в частинах, раніше відданих У.Н.Р. — брехали, вводили в оману. Тисячі солдатів уже не знали, що робити. Війна офіційно не була оголошена, тому навіть ті, хто не зрадив Україну, не розуміли, як їм бути. Господи Боже, на кого можна покластися?

— Усе буде добре, Олю, навіть якщо буде погано.

— О, так. Я й забула, що ти так звик говорити.

Ольга всміхнулася, поправила волосся, що впало на щоку, затуливши очі. Симон Васильович подивився на неї так, немов побачив уперше. Як же дивно влаштована людина — потяг до душі й плоті немов прописаний у душі тоненькими письменами; і, тільки полюбивши, можна розгадати ці написи, дізнатися, що вони означають. Ким він був для дружини, чим раптом виявився до неї прив’язаний, з’єднаний, наче хмари з небесами, в одне ціле? Якби він зараз устав, відчинив двері й пішов у морозну ніч, то чи пішла б вона за ним? Чи думала б вона про своє майбутнє без нього? Коли весь світ валитиметься, то чи погодиться вона жити в руїнах, але поруч із ним?

— Погодилася б? — запитав Симон Васильович.

— На що? — здивувалась