Петлюра. Боротьба - Максим Анатолійович Бутченко

— Кінчай, стерво.

Петлюра вирівняв револьвер, націлив його в голову солдата. Він сумнівався, та потім зважився.

— Не вбивства я прагну, а свободи. Не плачу, а сміху. Не поневолення українців, а волі. Якби тільки зрозумів, що все, що сказали про мене, — брехня… Якби мені дали змогу виправдатися перед судом — я все розповів би. Світла шукаю, а не темряви. Тобі я залишаю шанс це зрозуміти.

Симон Васильович опустив револьвер, обернувся і пішов. Сніг повалив іще дужче. Білі смуги швидко заштрихували міський пейзаж. На вулиці залишився солдат на колінах. Він не знав, що йому робити — бігти за своєю колишньою ціллю чи піти світ за очі. Зрештою підвівся, подивився вдалину і побачив далеку вже фігуру. Йому раптом захотілося закричати, продовжити розмову — довести, договорити, але підвищити голос він не посмів.

І тоді солдат підняв здорову руку, торкнувся очей, щоб прибрати настирливі сніжинки, і ті з хрускотом розкришилися. Цей звук несподівано оглушив його, ошелешив не менше, ніж постріл. І він зрозумів, що тонкий стрижень злості в його грудях тріснув. І в одну мить відчув полегшення, ніби із серця витягли старий іржавий цвях, — тому що прощення гріхів зцілює душу.

Гуркіт від вибуху снаряду ще довго стояв у вухах, ніби він не розчинився в повітрі, а лише посилювався. Це нав’язливе відчуття відволікало від усіх думок і бажань — настирливий шум переливався, наче море, і не давав зосередитися. З’явилося відчуття, що гуркотить уже не на зимовому полі, а в душі.

Полковник Петро Федорович Болбочан хитнув головою, спробував скинути із себе кайдани гуркоту. Не годиться йому, командувачу Лівобережної групи військ У.Н.Р., стати посміховиськом для ворога. Його хоробрість і нерозсудливість у бою не давала спокою червоним, і ті призначили за його життя винагороду — 50 тисяч гривень. І зараз, уже півгодини, він перебував із солдатами Запорізького корпусу під Полтавою, яку обороняли від Червоної армії; на них падали сот­ні пудів снарядів — легкі укриття накривав свинець і порох.

Господи, цей гуркіт, напевно, ніколи не припиниться! Петро Федорович пробрався в маленький окоп, який зуміли вирити в замерзлій землі. Він давав змогу тільки наполовину занурити своє тіло в землю, і щоб не стати легкою мішенню, доводилося присідати. Він так і зробив, і одразу став таким маленьким, що мимоволі всміхнувся.

Червоні, що розташувалися біля невеликого лісу, робили вилазки, промацуючи оборону українців. Росіяни, латвійці, молдавани — ось кого виставила проти У.Н.Р. Радянська Росія. Серед особового складу більшовиків близько третини — українські отамани, що перейшли на бік червоних. Цей біль не міг вгамуватися у душі Петра Федоровича, тому що його, кадрового офіцера, який народився в сім’ї священика Бессарабської губернії, з дитинства вчили, що відданість — це найвища чеснота. Батько, який приходив зі служби в недільний день, цілував сина, ставив його на табурет і примовляв, що тільки той перед Богом чистий, хто залишається вірним Йому і Його слову. Хлопчик Петро, з широким високим чолом, прямим носом і злегка відстовбурченими вухами, не розумів і половини слів, які казав батько, але запам’ятав фразу про відданість, що здавалася йому чудернацькою і дорослою. Щоразу він згадував розмову з татом і повторював: «Тільки той чистий, хто вірний». Ось і тепер, на другий рік війни, його поневірянь, польових мук, у вирі вибухів, Болбочан пам’ятав яскравий вогник в очах батька, коли той говорив про віру.

Більшовики стріляли по українських позиціях, але не наважувалися атакувати. Розвідка донесла, що вони чекають підходу Таращанської дивізії. Іноді кілька людей намагалися пробратися до позицій Запорізького корпусу, та щоразу їх накривали вогнем. Петро Федорович зіщулився в окопі, розправив свої пишні вуса, які вкрилися інеєм.

Червоні наступали широким фронтом, уже захопили Харків, звідки українцям довелося вийти після ультиматуму німців. Так, якимось чином більшовики домовилися з ними, переконавши німецьких командирів, що українські військові заважають їм повернутися додому. Хай їм грець. Болбочан вилаявся. Він вирішив розділити війська — відправив частину на Лозову, а з рештою прибув під Полтаву. «Мій шлях відходу — на Полтаву, а інші підуть на Лозову й Катерино­слав. Полтаву утримати своїми силами буде важко, а Лозовська група прориватиметься на Павлоград на з’єднання з отаманом Гулієм», — писав він Головному отаману Петлюрі три дні тому. Та зараз, коли побачив, як вони тут загрузли, як їх мало, Петро Федорович думав, що він зробив помилку, коли розділив війська. Ця думка не давала йому спокою, але іншого виходу, як зберегти Катеринослав, він не бачив. Зі ставки йому надійшла відповідь, щоб він обороняв Полтаву і виходи на Київ, та що вони розуміють — штабні пацюки! Спробуй, померзни тут в окопі, посидь під обстрілом, а потім уже наказуй, як діяти. Тут, на фронті, усе не так, як у ніжних київських кабінетах, що заповнені напахченими панами, які віщають про рівність народів.

— Петре Федоровичу, знову піймали! — Болбочан почув голос курінного Петрова.

Полковник обернувся — його помічник пробрався по вузькій стежці окопу.

— Що ж це коїться?! Знову! — Петро Федорович не стримався.

Щодня вони виловлювали більшовицьких агітаторів, які розкладали дисципліну, закликали до дезертирства й переходу під червоні прапори. Ті геть розперезалися! Напередодні з Києва прибуло два батальйони, але їх одразу ж довелося розформувати — вони виявилися абсолютно небоєздатні. І ось знову — частини, що залишилися, вже не хочуть виходити на передову.

— Тож ходімо, розберемося, — він вибрався з окопу, пригнувся і рушив до поїзда, що стояв за півверсти від лінії фронту.

Шлях пролягав через невелику посадку з високими ялинами. На пишних гілках лежали снігові подушки, легкий вітерець час від часу обтрушував їх — тоді білий пил злітав із соснових голок, піднімався в повітря й безтурботно кружляв у веселому вальсі. Над усім цим простором голубіло, ніби було намальоване світло-синьою гуашшю, небо. Петро Федорович ішов, роззираючись довкола. Зненацька йому спало на думку: яка ж гарна природа; хто розгадає таємницю її краси — пізнає таємницю життя. Ці думки раптом виявилися для нього чимось незвичним, тому що раніше він не помічав за собою таких нахилів. Однак зараз, цієї похмурої і нервової зими напередодні свого тридцятип’ятиріччя, Болбочан раптово зрозумів, що світ навколо нього надзвичайно гарний. Він ішов по посадці слідом за Петровим, а думки,