Петлюра. Боротьба - Максим Анатолійович Бутченко
— Залишитися зі мною за будь-яких обставин?
— А ти сумніваєшся?
— Просто хочу почути.
— Я буду твоєю тінню, слідуватиму за тобою, куди б тебе не занесло.
Хотіла щось іще додати, але більше слів не треба, тому що слова — лише звук, схожий на коливання душі. Ольга збентежилася, немов дитина, а він притулився до неї і поцілував, ніжно торкаючись губ, наче це були польові червоні квіти.
— Я люблю тебе, як тільки може любити людина, Оленько.
— А як це?
— Напевно, так, як можуть любити повітря, адже жити без нього неможливо.
— Ти, Симоне, завжди був мастак говорити.
— Це тому, що ти мене надихаєш, серденько.
Його рука торкалася щоки дружини, він гладив її обличчя, бажав увібрати в себе все тепло її тіла. Ці хвилини такі дивні, тому що в них є якесь таїнство. Якою ж безпорадною є людина у своїй самотності! Як же бажає відчувати плоть іншого, чути його голос, бачити силует — усі ми є рабами своєї боязні залишитися самотніми в цьому світі. Манить нас до таких, як ми самі, бо цей потяг схожий на інстинкт тварин — притягує чоловіка до жінки, і саме так зароджується нове життя.
Наступного ранку Петлюра поїхав до міністерства, а потім до Центральної Ради. Потрібно було готуватися до Трудового конгресу й до договору із З.У.Н.Р. «Акт злуки» — так називав цю угоду Винниченко. Дві республіки — Українська Народна й Західноукраїнська Народна — повинні були з’єднатися в одну. Цей великий, але символічний захід грів душу Симонові Васильовичу. Здавалося, що ось відбудеться ця подія, і Україна буде жива, навіть якщо сто ворогів обступили її. Країна буде єдиною, принаймні на папері.
У серці все ще жевріла надія, що все налагодиться.
Ближче до вечора пішов сніг. Щільною пеленою, немов витканий з мільйона ниток, снігопад обрушився на січневий Київ. Сотні, тисячі ниток котилися з небес і падали на землю, згорталися в замети, спліталися в білі бархани. Симон Васильович дивився у вікно, а там безшумні кульки снігу перетворювали будинки на білі гори. Коли сутінки геть заволокли вулиці, Петлюра викликав автомобіль, щоб поїхати додому. Але замети та сильний снігопад не дали машині проїхати й версту. Не дочекавшись ні екіпажу, ні автомобіля, Симон Васильович пішов пішки по Великій Володимирській, щоб звернути на Прорізну й далі на Хрещатик. Крокував бадьоро, піднявши комір шуби.
Густа пелена не давала змоги дивитися вдалину. Петлюра заглиблювався в біле пекло й не бачив худої фігури, яка повільно перебиралася від одного дерева до іншого. Солдатська шинель зринала в майже суцільній білій поволоці, іноді трохи наближаючись, та частіше тримаючись поодаль. Вологий вітер дужчав, мороз посилювався.
— Ач, розбуянилася зима, — сказав Симон Васильович, намагаючись перервати тишу своєї самотньої подорожі.
Його слова, здавалося, тут же вкарбувалися в атмосферу, перетворилися на крижинки й зависли перед ним. Він заледве йшов по засипаному снігом хіднику. Важко дихав, наче полярник, що перетворився на білого велетня, і тільки ледь помітні вогники-світлячки, що висіли в темних вікнах невисоких будинків, давали йому орієнтир. Усе було б звично, якби не хтось у солдатській шинелі, що йшов за ним слідом. Не минуло й п’ятнадцяти хвилин, як відстань між незнайомцем і Петлюрою значно скоротилася. Завірюха бісилася, кидалася на подорожніх, немов дикий пес. Вона раптом заспокоїла Симона Васильовича. Він знав, що до Києва вже наближаються російські більшовики, які нахабно вторглися в Україну. Боже, знову все так, як рік тому, коли на Київ ішов Муравйов зі своєю ордою.
Але божевільна заметіль, яка била Петлюру по щоках своєю кістлявою, обмороженою рукою, несподівано принесла мир. Якби така погода протрималася ще трішки, більшовики зупинилися б, і це дало б можливість українцям зібратися з силами, перебороти хаос у військах і зупинити червону орду.
— Дивна ця штука — надія. Ось тобі й моторошна заметіль, а здається, що на добро, — пробурмотів Петлюра.
Зненацька згадалося, як він виходив хлопчиком у полтавське поле, поросле дикою травою вище його зросту. Довгі стебла з широкими капелюшками суцвіть гойдались, як величезне віяло, і літній вітер намагався обсипати з них пилок. Він вдихав польові аромати, і їхня свіжість робила його на якусь мить невагомим. Яким щасливим він був тоді! Яким наївним у своєму дитячому погляді, і ця наївність насправді і є істина. Тепла пора, в якій немає і натяку на майбутні печалі. Він ішов вузькою, ледь помітною стежкою, майже невидимий у високих травах і нечутний серед звуків поля. Час чистоти в помислах і справах. Дитинство — рай.
І тут його ліва нога вгрузла по коліно в замет, Симон Васильович висмикнув ногу, напівобернувся й побачив солдатську шинель зовсім неподалік. Незнайомець завважив, що його виявили, й зупинився. А потім зрозумів, що вчинив підозріло, й ступив кілька кроків уперед, бажаючи дістатися до найближчого провулка. Але це було ще більш підозріло. Удалині загавкав пес. Його хрипкий голос надав сцені особливого трагізму, немов це була театральна постановка. Симон Васильович зрозумів, що за ним стежать, тому спробував роздивитися того солдата, але щільна снігова завіса не дала змоги.
— Чого тобі треба? — закричав Симон Васильович.
Його голос одразу ж потонув у снігопаді. Чоловік у шинелі, одначе, почув — і вже не намагався кудись бігти. А який сенс, якщо карти вже розкриті.
— Чого ти хочеш від мене? — повторив Петлюра.
У відповідь — мовчання. Солдат стояв сажнів за десять, трохи похитуючись, наче ведмідь.
— Гаразд. Якщо не бажаєш говорити, то прощавай, — сказав Симон Васильович.
Він хотів було обернутися, кинув погляд на темний силует, але за мить сталося несподіване — солдат раптом побіг на Петлюру. Це сталося так швидко, що дворовий пес не встиг загавкати вдруге. Незнайомець біг щосили, широкими стрибками. Його обличчя зненацька спотворилося — звичні грубуваті сільські риси перетворилися на маску, яку надягали для того, щоб лякати дітей. Солдат виставив ніж і біг на свою жертву. З несподіванки Петлюра позадкував. Густа сніжна пелена поглинала всі звуки, тому солдат біг, немов у німому кіно, і від
