Петлюра. Боротьба - Максим Анатолійович Бутченко

— Якби хтось мені раніше розповів про це щастя, я б не повірила. Як же радісно чути тебе! Приймати тебе своїм серцем. Любити так, як це тільки можливо. Чуєш, маленька? Мама тебе любить. Любить тебе, мій скарбе, тільки тому, що ти є. Ти жива. Ти моя. Ніхто, ніхто не може забрати тебе в мене. Мама так чекає, коли ж нарешті побачить тебе. Так чекає! — Роза Яківна наспівувала так і не помічала часу.

А потім, не прибираючи руки, вона чула шум у животі — такий далекий, як із мушлі. І пальці відчували морський прибій — там, де живе дитина.

Але пізно вночі, коли вони спали, їй раптом стало зле — спина мов розколювалася на частини. А тоді… Господи… Тоді… Розпочалася кровотеча, біль скрутив живіт, і завила вона, як вовчиця. Поранена вовчиця. Володимир Кирилович побіг по візника, помчав швидше вітру. Її винесли з квартири, відвезли до лікарні. А на ранок… Усе це скінчилося. Викидень. У жіночому животі більше нікого не було.

Вона згадувала той час, коли прокинулася в білій постелі, поруч сиділа сестра милосердя. Блискуча лампа розжарювання була замість полум’яного сонця. Біла стеля — небо. Усе навколо чисте. Ніби так було завжди. Тоді рука Рози Яківни машинально потяглася до живота, щоб почути бажаний стукіт, але у відповідь — нічого. Порожнеча. Мовчання…

У гетьманському палаці жінка перечитувала той давній лист. Важкі краплини сліз котилися по щоках. Вона пригадала ті дні, коли втратила дитину, з жахливою чіткістю, і відчай знову переповнив її.

— Життя — це порожнеча. Нічого. Нікого, — прошепотіла вона.

Скільки разів вона переживала цей день? Сто? Тисячу? Сто тисяч разів? Той, хто пізнав таке горе — ніколи, ніколи не буде колишнім. Той, хто втратив дитину — ніколи не буде повністю живий — частина його серця померла разом з малям.

Але раптом Роза Яківна побачила розірваний аркуш паперу, складений навпіл. Аркуш лежав у щоденнику Володимира Кириловича, який він не ховав від дружини, а, навпаки, — навіть зачитував свої записи. Але ось один аркуш він вирвав, проте не наважився викинути, а поклав його між сторінок щоденника. Коха розгорнула його, пробігла очима по рядках, а потім закрила долонькою рота, щоб не закричати. Там було ось що:

«Кошмар тягнеться. Коха в лікарні. Невідомо й досі, що в неї. Здається, позаматкова вагітність. Значить, операція і ще місяць лежання в лікарні. Життя ніби намагається примусити нас вірити в забобони. Стільки мріяти про народження дитини, з такою побожністю, захватом і чистотою готуватися до цього, так обгортати це інтимною таємністю — і так прилюдно, боляче, з такими муками відмовитися від своєї мрії. Життя ніби хоче поглузувати, висміяти, примусити боятися його».

Свідомість Рози Яківни немов пронизав електричний розряд — за кожним вчинком чоловіка, за його спрагою щось створити, змінити світ, перевернути його з ніг на голову — за всім цим набором лукавого та пристрасного Володимира Кириловича було тільки одне бажання — довести Богу, що він усе ще може творити. Творити після смерті дитини. Він іще — спроможний. Творити, а не руйнувати. Він боровся з самим життям, яким воно є насправді. Її чоловік хотів знову перемогти. Роза Яківна сіла на стілець, провела рукою по обличчю — і сльози розмазалися по шкірі, всмоктуючись у пори.

— Підійдеш до нього ззаду, коли він вийде з екіпажу.

— І що, а раптом там охранка?

— Не бійся. Нема охранки. Він сам ходить.

— Добре. І що далі?

— Потрібно просто чикнути його по горлу. І одразу навтікача. Я чекатиму на тебе праворуч, на Хрещатику.

— Сказати легко, та зробити важко.

— Ну, товаришу, ти зробиш велику справу для революції. Це стерво має померти!

Двоє чоловіків стояли біля готелю «Континенталь». Було дуже темно, зимовий вечір був зшитий з чорного балахона, і не можна було розгледіти їхні обличчя. На одному з незнайомців була солдатська шинель, а другий — у штатському. Вони шепотілися, розводили руками. Військовий уважно слухав цивільного, який провіщав, що контрреволюція готує реванш — Петлюра продався Антанті, яка скоро введе війська й поверне буржуазний лад.

— Та зрозумій, темна ти людино! Думаєш, капіталісти легко віддадуть своє багатство?

— Та ясно як божий день, що ні.

— Отже, вони знову хочуть повернути робітників на свої заводи і зробити їх своїми рабами. Ти де працював?

— У полі. Я — селянський син.

— Ну добре. У полі. Як твого поміщика звали?

— Назар Петрович.

— Ось повернеться Назар Петрович, забере всі твої аршини, а Петлюра тільки йому спасибі скаже, мовляв, молодець, сучий ти сину.

— Буде кепсько.

— То ось я про що…

Двоє шепотілися, а відтак солдат замовкав, чухав свою вузьку ріденьку борідку, робив кілька кроків.

— Якщо він сюди, то я туди. А якщо він… А якщо він буде з дружиною?

— Ох і дивак! Хіба це дружина? Це змовниця. На страту її.

— Ну, я не знаю.

— Знов за рибу гроші.

Вони розмовляли ще близько півгодини, а тоді вийшли за Хрещатик і рушили в бік Царського саду. Саме коли вони зникли за поворотом, до парадного готелю під’їхав екіпаж. Лакована кабінка припорошена снігом, але навіть крізь білий наліт можна розгледіти витончену різьбу по дереву. Візник у товстому