Петлюра. Боротьба - Максим Анатолійович Бутченко

— А хіба кожен день не зберігає для нас своє таїнство?

— Ох, Симонове зело може виявитися лікарським зіллям, а може — отрутою.

— Не розумію, старцю.

— Не треба лукавити й себе обманювати. У день Зилота наша матінка-Земля поглинає клятвопорушників і наклепників.

— Ти говориш про мене?

— Про всіх, про всіх.

— Тоді що ж робити?

— Коли я був малим, пам’ятаю, як вийшов на берег Дніпра й побачив: на піску лежить чайка з пораненим крилом. Ворони пурхають над нею і чекають, коли вона помре, щоб розтерзати її тіло дзьобами сильними, наче щипці залізні. Але пташка не здавалася — билася крилом здоровим об землю, кричала й боролася з чорним гайворонням.

— Але чому ти мені…

— …А коли у неї не залишилося сили, кинулася вона у воду, каменем кинулася, щоб не стати їжею для голодного вороння.

— Але хіба птиці…

— …Пам’ятай про апостола Симона-Зилота, мученика, якого розпиляли заради його віри.

Симон Васильович хотів було ще щось сказати — старець зацікавив його. У цій інакомовності він шукав знаки, послання з небес, звуки зі світу вічного. Але той раптом обернувся і пішов повільно в бік Михайлівського собору. Його худа згорблена фігура мляво віддалялася від Петлюри. Вітер розвівав лахміття на старцеві, немов це були десятки маленьких прапорців. Старець ішов, а в голові Симона Васильовича раптом зазвучала стародавня народна пісня. Спочатку ніби оддалік, а потім наростало, посилювалося, поки не стало виразним, неначе співав хтось поруч. Пісня звучала й звучала, і Головний отаман українських військ стояв мов загіпнотизований і не міг рушити з місця. Йому хотілося чути тільки цей дивний спів.

Ближче до обіду трохи посвітлішало. Тьмяне світло проникало крізь важкі штори, протікало в щілини й падало на підлогу, вимощену дубовим паркетом. Молочна калюжка розпливалася по світло-коричневій поверхні підлоги, затікаючи під велику різьблену шафу мініатюрним озером. Веселі порошинки танцювали в потоках світла, кружляючи від легкого протягу. На низькому пузатому комоді стояла порожня ваза й величезна квадратна скринька з темного дубу. Над нею на стіні — фото, Хрещатик улітку: дами в широких капелюшках, перехожі й пан, який стоїть, обіпершись на палицю, а поруч автомобілі, припарковані під стовпом з навішеними дротами. Тонкі вузли дротів звисають зі стовпа, нібито воліють ухопити незнайомця, який загаявся.

Роза Яківна подивилася на фото, простягнула долоньку, немов хотіла торкнутися сонячної, хоч і трохи каламутної атмосфери літнього знімка. Раптовий порив вітру перервав її мрійливий стан — холодний січневий подих ударив у вікно, ніби зима бажала пробитися в кімнату й покрити всі речі товстим шаром снігу. Так, зима — це синонім білості, і єдине її бажання — покрити чорноту землі своїм білим укривалом. Роза Яківна[19] все це знала й не раз обговорювала зі своїм чоловіком, Володимиром Кириловичем: як пори року вибирають собі колір, люблять його, плекають, ніби чотири різні людини. Вони ще довго сперечалися, який же колір має весна, адже вона поєднує в собі і сірість осені, і легку зелень літа.

— Колір — це характер, Кохо. Ось, припустімо, у тебе поганий настрій і не хочеться вставати вранці. Це осінь! — говорив Володимир Кирилович.

— Тоді як можна жити у вічній сльоті? — питала Роза Яківна.

Володимир Кирилович піднімав свої темні очі, дивився на дружину. Її м’які риси, повненьке личко, чорне, як смола, волосся — усе нагадувало східну красуню, яка раптом опинилася в холодній Україні.

Роза Яківна простягнула руку і провела по київській фотографії, а тоді подивилася на долоньку — на ній залишилася тонка плівка пилу. Жінка зітхнула. Колючий вітер усе дужче бився об шибку, а їй хотілося заплющити очі й переміститися в літні дні; пройтися по жовтому м’якому пляжу італійського містечка Каві-ді-Лаванья й омити ноги в теплому прибої. Їй так хотілося літа! Самотність сірого зимового дня обступила її, прослизала крізь одяг, просочувала шкіру крижаним повівом.

— Як же я хочу зануритися в літо, але це так наївно! Я ж не дитина! — сказала Роза Яківна.

Тут вона завмерла, немов хтось наклав на неї чари. Обличчя задерев’яніло, перетворилося на стародавню маску, яку надівали у хвилини смутку. Постояла трохи, розвернулася. Підійшла до столу, відкрила ящик і дістала велику стопку листів, скріплених червоною стрічкою. Розв’язала й розклала листи, ніби це була колода карт. Жінка уважно вдивлялася в почерк — свій і чоловіка, Володимира Кириловича Винниченка. Тонкі пальчики погладили пожовклий папір, ніби минуло не дев’ять років із дня їхнього весілля, а дев’ять століть. Роза Яківна розгорнула конверт, що потрапив їй до рук. Старий лист заскрипів, розкриваючись, немов квітка, пелюстки якої покриті тонкою в’яззю звивистих рядків.

Жіночі очі припали до паперу, впивалися в кожен рядок, як очі мисливця, вишукуючи серед слів найприємніші. Тут вона зупинилася і почала читати: «Ніхто, крім нас двох, про цей день не знає. Тільки ми вдвох, він тільки наш. Нас вінчали скелі, сосни, море, сонце, нам кадили духом вереси, нам співали хвилі моря, там, унизу, зеленкуваті з берега й золотисто-фіолетові на далекім обрії. Ми нічого не обіцяли одне одному: ні вірності, ні любові, ні щастя, нічого. Вона прийшла до мене туди на гору, бо так хотіла її кров, її очі, її істота, бо туди кликала криком істота моя. Але от іде дев’ятий рік, і наші істоти без присягання, без заклинання, без санкцій лицемірних або глупих людей з їхніми комедіями, без нотаріусів, без загроз і різних кайданів, без усього цього наші істоти скуті так, як ні один піп скувати не може…».

Роза Яківна сумно усміхнулася. Так, вона пам’ятала той день, коли хмари в небесах повінчали