Коханці Юстиції - Юрій Ігорович Андрухович
Далі — менш суттєве розходження в окремих джерелах. Згідно з одним виконавці з охоронної Schutzpolizei (скорочено — шупо), або, як ще їх називали, шуцаки, розстрілювали засуджених у послідовності десять — десять — сім. Згідно з іншим десять — сім — десять. Обидві версії виглядають цілком вірогідними. Перша корелює із загалом характерною для стилю нацистів показною педантичністю, друга — з арійською схильністю до симетрії. Жодних тобі випадкових відхилень на зразок десять — вісім — дев’ять, жодного натяку на диспропорцію та Unordnung[22].
Як педантичність, так і прагнення симетрії виявляють себе і в організації, чи, сказати б, технології розстрілу: шуцаків ви-шикувано двома рядами, в кожному з яких їх так само по десять. При цьому передні клякають на одне коліно й ціляться у груди, задні ж стоять на повен зріст, їхня ціль — голови. Звідси випливає невблаганно проста арифметика: по два вбивці на одну жертву. Невідомо, як це функціонувало, коли страчуваних було сім. Але в будь-якому разі нестачі в катах жертви не відчули. Третім та останнім убивцею працював окремий старший чин, який, переходячи від стовпа до стовпа, фіналізував екзекуцію контрольним пострілом з пістолета у скроню або вухо. Не всі джерела погоджуються в тому, що цим його діям передував побіжний лікарський огляд. Але деякі з них зазначають, що лікар був цивільний, з місцевих, і мав на собі (з такої нагоди?) вишиванку.
Доволі ймовірною виглядає версія про первісний план розправи, який начебто проштовхував шеф окружного комісаріату ґестапо унтерштурмфюрер СС Оскар Брандт. Згідно з його бажанням нажахати місто по-справжньому то мав бути не розстріл, а публічне повішення. Здійснення цієї місії Оскар Брандт хотів покласти на тих-таки шуцаків, але їхній начальник від почесного завдання відкрутився, мотивуючи тим, що в нього немає «вишколених для цього діла людей». Виконавська ж невправність, ще й продемонстрована привселюдно, могла б обернутися «вагомими репутаційними втратами». До того ж на місці, відведеному під екзекуцію, бракувало оперативного простору для комфортного розміщення цілих двадцяти семи шибениць. Оскар Брандт мусив погодитися з арґумен-тами колеґи і відмовився від початкового проекту.
В розстрілах окупаційна влада почувалася значно впевненіше. З деякого часу вони стали чи не головною формою її ко-мунікування з населенням. І це при тому, що йшлося вже давно не про євреїв. Їх тотальне винищення в місті С. фактично завершилося щонайменше за рік до описуваних тут подій. Місто С. було офіційно визнано judenfrei[23], а до найвищих канцелярій Берліна полетів рапорт про «першу в Європі територіальну одиницю, де єврейське питання розв’язано остаточно». Тепер слід було розвивати успіх — і після євреїв, яких винищували за сам факт їхнього існування, братися за тих, чиє існування загалом нібито й дозволялося, хоч і в таких знущальних обмеженнях, що відразу стирали його, існування, найменший сенс. Тобто слід було рішуче переорієнтуватися на дальші, вже не такі шкідливі, та все ж расово нечисті, мішані елементи, передусім українські та польські. Дякувати богу, ті й самі активно винищували одні одних.
Розстріл Двадцяти Сімох є одним з епізодів значно ширшого процесу. Тобто дуже помітною, але всього тільки ланкою по-своєму безкінечного ланцюга смертей. Попередньої ланки довго шукати не доводиться. Лише двома тижнями раніше, 3 листопада 1943 року, в розташованому неподалік від С. районному центрі К. відбувся знову ж таки публічний розстріл т. зв. «націоналістичних підлітків». То були здебільшого 15-літ-ні хлопці, учні торговельної школи, загальним числом одинадцять. Дванадцятим пішов під розстріл батько одного з них. Нацисти — тут віддаймо їм належне — до батькового прохання поставилися з розумінням і дозволили йому загинути поряд зі сином.
Імена хлопців нібито фігурували в паперах українського підпілля: йшлося про список осіб, потенційно готових до виконання всіляких дрібних конспіраційних доручень, передусім у ролі зв’язкових. Очевидець тих днів Василь Яшан у надзвичайно інформативній книжці спогадів «Під брунатним чоботом» («Under the Nazi Occupation. Stanislau District during the World War II, 1941-1944», Toronto, 1989) пише про те, що всіх як одного учнів було накрито в їхньому гуртожитку, після чого відвезено до окружної в’язниці в С. Там їх півтори-дві доби катували так, що деякі з переляку не змогли назвати навіть власних прізвищ. Одного з них цілеспрямовано й методично лупцювали тільки по голові — аж йому цілком відібрало мову.
Третього листопада, в базарний, себто доволі людний на тамтешньому Ринку день, учнів знову доставлено до К. Згідно з Яшаном їх «привезли вантажним автом, збитих до крові, скатованих, у самій білизні». Ґестапівці брутально позганяли їх під мур і вишикували до розстрілу. Діти були такі знесилені, що здавались якимись уже нетутешньо спокійними. Ассман (начальник ґестапо в К, про якого трохи згодом) зачитав смертельний вирок. Далі надійшла команда, «за нею постріли — і дванадцять тіл упало на землю». Якщо котресь виявляло ознаки життя, Ассман особисто добивав з пістолета в серце. Згодом, свідчить Яшан, «трупи забрали на ту саму автомашину й вивезли з К.». Місця їхнього поховання ніхто не знає й донині.
Історія цих публічно розстріляних посеред міста і світу дітей тим трагічніша, що її могло б не трапитись, якби їхній куратор із підпільних націоналістичних структур (псевдо «Джем») не зберігав список з їхніми прізвищами в місці, що здавалось йому найпевнішим, — у шухляді свого робочого стола. На службі він перебував у крайовому комісаріаті, в тому ж відділі, що й нова його пасія. Докупи їх звів не тільки нездоланний і взаємний статевий потяг, але й захоплення чорним гар-лемським джазом 30-х. У неї знайшлася ціла колекція платівок просто з Америки. Далі — класичний, але й дещо банальний сюжет про підступність і кохання. Молода полька, з якою друг «Джем» крутив платівки й необачні флірти,
