Коханці Юстиції - Юрій Ігорович Андрухович

інші принади публічного співіснування вже не могло бути й мови. З усього різноманіття міських закладів для них залишалися відчиненими хіба цукерні, хоч і в цьому випадку пропозицію напоїв для Марії слід було суттєво скоротити. Зате відтепер вони цілими днями могли обговорювати її улюблені сорти морозива.

Мольфарська сила дала збій, це стало очевидним.

12

На початку 1890-х Маріо Понґрац вирішує позбутися всіх ґешефтів і відійти на заслужений спочинок. Зароблених протягом комерційно успішного життя накопичень має цілком вистачити для розмірено-забезпеченого доживання віку. Розпродаж усіх активів приносить йому більше ніж п’ятизначну суму, частина якої йде на придбання нерухомості. Переїзд із центру міста до зграбного особняка на модній Вінцентів-ці є його останньою діловою оборудкою. Аби пришвидшити справу, Маріо Понґрац погоджується на готовий проект і всупереч власним смакам пристає на доволі поширений у тодішньому міщанському середовищі варіант: ґанок, тут ще один ґанок, засклена веранда, дев’ять кімнат — по чотири на поверх плюс одна у вежі, балкон, стрімкий ґотичний дах, мансардні вікна, черепиця (обов’язково від Віммера). Тобто дивувати сторонніх може не сам проект, а місце — фактично на міській межі, максимально віддалене від цікавого сусідського ока. Тут вони житимуть непомітно для інших. Із навколишнім світом їх єднатиме тільки найнеобхідніше.

Котрогось дня невдовзі після переїзду Маріо Понґрац, повернувшися чи то з банку, чи з поштамту, застає Марію таємничо мовчазною й напруженою. З нашіптувань служниці випливає, що пані знову. Це слово може означати тільки одне: служниця знову застала пані на горищі, де та час від часу витягає зі старої скрині свої ляльки і подовгу над ними сидить. Йому стає як ніколи щемко. Увечері він тримає в руках її маленькі долоні (інших дотиків він собі вже не дозволяє) і ніяк не наважується спитати: «Мила, навіщо тобі ті старі ляльки? Їм, як і нам з тобою, вже по 60 років, не менше». Але він так і не каже цих слів, а назавтра замовляє кілька розкішних нових ляльок у популярній серед коломийських дітей крамниці Вайсфіша. І варто бачити її очі, коли їй вручають усі ті казкові пуделка.

13

Так, мольфар помилився. А раз він, то йому помилку й виправляти. Хай знову зупинить Маріїн час. А потім хай знову запустить його. Тільки хай це буде у правильному напрямку, у згоді з природним ходом речей. Якщо йому вдалося тоді, то мусить удатися й тепер. Треба до нього йти.

Навесні 1895-го Маріо Понґрац за своїми давніми щоденниками та частково з пам’яті відновлює той карпатський маршрут. Він пригадує, що з усіх карпатських мольфарів серед живих лишався останній — з Громідного. Передавши дружину під опіку служниці та її рідкозубого прихвосня-нареченого, Маріо Понґрац вирушає у свою другу гірську експедицію. Дорога дається йому нелегко, він швидко втомлюється, часто збивається на манівці й час від часу ледь не вмирає від аритмії та па-мороків. На сьомий день цих нестерпних мандрів, діставшись околиць Громідного, він дізнається, що мольфар (той, останній) помер ше дес років з десікь єк. Його начебто знайшли зі звернутою шиєю на самому дні урочища Пекло. Його обличчя дощенту розклювали круки й ворони, його очі було випито до дна, але татуювання на спині не залишали сумнівів.

Усе зійшлося — і назва урочища, й час мольфарової загибелі. Поки він жив, час тримався на його волі. Щойно він пропав у Пеклі, все зірвалося й понеслося.

Маріо Понґрац лише покартає себе за нездогадливість. До нього врешті дійде, чому тепер усе так. І як це розуміти. І що ніхто тут не поможе. Бо так тепер є. А як буде далі, краще не знати.

14

Восени того ж року, а може, й наступного — записи в щоденнику робляться чимраз рідшими, — Маріо Понґрац, унадцяте застукавши служницю на підгляданні, без жодного слова пояснень рішуче її звільняє.

З’явилися, щоправда, чутки, ніби то була вже не та сама й навіть не друга, а третя служниця. В кожному разі кавалер був усе ще той самий, рідкозубий прихвостень. Хоч, може, й він не той самий: хіба мало схожих типів у тій околиці? Він щось кричав і погрожував Маріо Понґрацу своїми синювато-блідими кулаками, а потім до ранку жбурляв каміння в бік їхнього дому, розбивши при цьому зо п’ять газових ліхтарів. У шинку Лейбовського не було такого відвідувача, який не почув би від нього про хтивого стариганя з Він-центівки, що нібито «розтлив дитину». Від цих слів — розтлив дитину — очі багатьох слухачів загоралися небувало живою цікавістю. Вони вимагали деталей. Оповідач так і сипав ними навсібіч, розбризкуючи слину на комірці та підборіддя присутніх.

Раніше чи пізніше до органів правопорядку мусила надійти скарга.

Коли поліційний кур’єр доставив Маріо Понґрацові повістку, то не міг не зауважити: господар сильно нервує й хоче спекатись його чимшвидше. В будинку справді вгадувалася присутність неповнолітньої дівчини, доповідав згодом інспекторові той самий кур’єр, за сумісництвом аґент-вивідач. Самої дитини він, за його словами, не бачив, але ніздрями вловив легенький повів черемші.

На допит до поліційної управи Маріо Понґрац заявився не сам. Від їхнього дому до знаної будівлі на розі Крашевського і Романовського (про її неприємну функціональність можна судити хоч би з того, що в ній же містилася не лише поліція, але й прокуратура, суд і навіть в’язниця) було за мірками Коломиї неблизько, й годилося подумати про фіакр. Але Маріо Понґрац хотів прийти своїми ногами. Поки вони йшли, він добряче втомився, його сиві, мов лунь, патли вибивалися з-під чорного циліндра й розвівались на вітрі. Йому дихалося все тяжче, а серце калатало все ближче до горла. До того ж той дзвін у вухах. Марія дріботіла поруч і тримала його за руку. Тримала чи трималася?

«Хто для вас ця особа?» — запитав інспектор після з’ясування перших формальностей. «Моя законна дружина», — відповів Маріо Понґрац. Інспектор не завагався. «Іменем монархії та нашого найяснішого цісаря я заарештовую вас», — по цих словах до його кабінету ввірвалася ледь не половина всього особового складу міської поліції. Заходи зрозумілі й виправдані: не такий то був простий собі підозрюваний.

Марія Понґрац не випускала чоловікових рук навіть у мить, коли на них накладали кайданки. З поліційної управи її відвезли під спеціальний нагляд до інтернату — звичайно ж, того самого, де багато-пребагато років тому вона вже провела одне своє дитинство.

15

Скандальне слідство просувалося нечуваними темпами. Обурення громадськості, підсилюване локальною та крайовою пресою, зобов’язувало до негайного розкриття