Коханці Юстиції - Юрій Ігорович Андрухович

справи і показового засудження «безпрецедентного виродка». Маріо Понґрац, який спершу відмовився було від адвоката і заявив, що захищатиметься сам, зненацька усвідомив, яким вразливим є його становище. Яка ж бо користь від усіх тих паперів на зразок Testimonium Baptismi, з якого випливало, що його законну дружину Ґеновефу-Марію Вітраківну, дочку шляхтича Йоганнеса-Петра Вітрака та Анни-Пелагії Вітракової з Лободинських, справді охрещено 28 листопада р. Б. 1832-го, з чого своєю чергою випливає її, дружини, більше ніж дорослий вік? І яка користь зі свідоцтва про шлюб між міщанином Маріо Понґрацом та панянкою Ґеновефою-Марією Вітраків-ною, що його 15 вересня р. Б. 1855-го виписав отець-настоятель Святомихайлівської церкви в Коломиї Іван Левицький? Яка могла бути користь від цього Testimonium Copulationis, коли не було, не жило на землі, не існувало жодного живого свідка?

Усі вони на той час відійшли, повмирали, вибули назавжди — і подружня пара власників давно занедбаного, зачиненого та знесеного, а відтак заміщеного новою забудовою готельчика, й парох Левицький, і всі мимолітні знайомі, тимчасові друзі, партнери в картах, фліртах і фіґлях-міґлях, ближчі подруги, випадкові супутники, гості та завсідники, і навіть Джон та Амалія Мак-Інтоші, подружжя безвідмовних нафтовиків-ка-надійців зі Слободи-Рунґурської (останні, з ким домовлялися про свінґерські вечірки), встигли відійти з цього світу, доказом чого їхні могили на римо-католицькому цвинтарі.

Понґраци пережили всіх і стали представниками популяції вимерлих. У них не було свідків. Це вони могли бути свідками для всіх і всього.

Залишався тільки найясніший цісар Франц-Йосиф Перший. Але він тримався надто здаля і навряд чи щось пам’ятав, переобтяжений державної ваги клопотами. А його срібний флорин ніяк не міг слугувати за речовий доказ.

16

Тим часом обвинувачення проблем зі свідками й доказами не мало. Самі лише служниці зі своїми рідкозубими прихвос-нями чого вартували! А так звані сусіди, вуличні роззяви, прості перехожі, візники, двірники, лакеї, листоноші, сторожі, прибиральниці та інші діти народу! Як багато всього могли вони розповісти!

До цього хору приєдналися газетні творці опіній. Сенсаційні репортажі про «монстра з Вінцентівки» протягом усієї осені одностайно публікували і «Gazeta KoJ-omyjska», і «Jüdisches Wochenblatt», і навіть «Руская Рада». Остання, пульсуючи всіма своїми йорами, їрами та ятями, вимагала: «Ні судъ, а судилищі для злодіяній збочінца богомірзкаго!»

Напруга росла.

Окружний суддя виніс рішення про обшук — і тут узагалі посипалось як з рога достатку. Чого лиш не познаходили в тому захаращеному особняку! Екзотичні порошки, люльки для опіуму, сам опіум, пейотль, туйон, цинамон, кардамон, кальян, інше причандалля сумнівного й безсумнівного призначення, латекс, амбра, одноразові (невживані) шприци, сигари з Гавани й Санто-Домінґо, шведські сірники, бенґальські вогні, ароматичні свічки, крабові палички, китовий вус, каніфоль із Малабару, стоси заборонених стародруків, бодлерівські «Квіти зла» (мовою оригіналу!), альбоми поштових марок фривольного змісту і головне — ціла добірка діафільмів з вікторіанською порнографією!

Речових доказів розбещення малолітніх, цинічного й патологічного, назбиралося на окремий музей з обмеженим доступом.

Останньою ваговитою гирею на шальку звинувачення став висновок спеціальної незалежної медично-педагогічної комісії, яка внаслідок усебічного кваліфікованого обстеження «глухонімої особи», що її підслідний «затято називає “своєю законною дружиною Марією Понґрац”», установила дійсний вік обстежуваної в межах 9-11 років, ergo, твердження підслідного Понґраца, нібито його «законна дружина Марія» народилася 1832 року, слід вважати таким, що не відповідає істині та свідомо вводить в оману.

Цей вердикт, який пролунав у залі суду під час одного з кінцевих засідань, остаточно переконав і суддів, і колеґію присяжних. Кожен із дванадцяти проказав уголос: «Винен».

Пом’якшувальною обставиною могла служити лиш та, що згідно з тим же висновком комісії «детальний огляд дівочої пліви обстежуваної показав її безсумнівну цілісність і незайманість». Однак цей нюанс не міг залишати надію на безсумнівну невинність підсудного. Існувало безліч інших варіантів розбещення, погодилися в суді.

У своєму останньому слові підсудний просив про хоча б одне побачення з «тією, поруч якої прожив у законному шлюбі понад 40(!) років». Суд його прохання не задовольнив. Погоджуючись у тому, що Ґеновефа-Марія Понґрац-Вітраківна, законна дружина підсудного, є особою невигаданою, тобто існувала насправді, суд установив, що вона «могла померти на сухоти» під час перебування на території Північноамериканських Сполучених Штатів 1888 року, після чого підсудний «найімовірніше» повернувся до місця сталого замешкання сам і «з відчутними ментальними зрушеннями».

Суд, крім того, відмовився враховувати свідчення підсудного про «мольфарське закляття», але дійшов висновку про доцільність психіатричної експертизи. Modernité, яку так обожнював Маріо Понґрац, обернулася своїм зворотним боком — усезнайським апломбом і скепсисом. Ще років тому 120 кожен порядний суддя вислухав би його найщиріші зізнання про карпатських чарівників із максимальною уважністю. Але середньовіччя з усіма своїми мольфарами, відьмами та судовими тортурами врешті відстало, відчепилося від правосуддя, залишаючись далеко позаду. Надворі добігав кінця ХІХ вік, і людство ще не знало часів досконаліших.

17

Утім новопризначений амбітний адвокат вирішив ухопитися за психіатричну соломинку й навесні наступного року виграв апеляцію у Вищому крайовому суді Львова. Провідної ролі у висновках фахівців мольфари, щоправда, не відіграли, хоч і неодноразово згадувалися. Головний акцент робилося на галюцинативних синдромах, спричинених «систематичним зловживанням наркотичними і збудливими речовинами», а також на «природних схильностях обстежуваного до брутального порушення звичаєвих суспільних норм». Улітку Маріо Понґраца було вирішено з в’язниці Рамлера в Коломиї перевести до знаної клініки на львівському Кульпаркові. Адвокат надзвичайно пишався цією перемогою. Відтепер його підопічного чекали заспокійлива стабільність, гідротерапія і поступове згасання.

Його транспортували не зовсім як злочинця й не цілком як душевнохворого. Супроводжуваний поводився чемно і стримано. На залізничній станції у Станиславові, де двоє міцнезних чи то санітарів, чи конвоїрів мали передати його з поліційної карети до спеціального вагона в пасажирському потязі, Маріо Понґрац упіймав момент. Він скористався тим, що потяг на чверть години запізнювався і, щоб веселіше стоялося, почастував обох охоронців дорогими сигарами зі своїх давніх запасів. Поки ті їх розкурювали, вдячно покашлюючи й попахкуючи, підійшов станційний службовець, який нагадав обом здорованям, що це перон і куріння тут заборонено. Охоронці не підкорилися й полізли за службовими посвідченнями. Поки вони їх з поважним виглядом шукали і діставали, над’їхав потяг. Маріо Понґрац, на останню мить почувши в тілі колишню легкість, устиг зробити достатньо широкий крок на колію перед самим локомотивом.

Другої такої нагоди могло й не бути. На тому боці вже чекали Марія й ангели.

Розділ восьмий. «Сансара», або заколот ангелів

1

Публічний розстріл, що відбувся в місті С. 17 листопада 1943 року і відомий як Розстріл Двадцяти Сімох, у жодному