Коханці Юстиції - Юрій Ігорович Андрухович

Ваша Величносте, — вдруге вклоняється Марія. — Мені невдовзі сорок вісім». Цісар вагається. Якщо це жарт (а це очевидний жарт), то він несміш-ний. Треба кінчати з цією абсурдною аудієнцією. «Коли ви й маєте стосунок до двадцять п’ятої річниці чийогось шлюбу, то хіба як дочка», — оголошує вирок цісар і йде далі.

Щойно за годину, вже на іншій виставці, господарсько-промисловій, у русинів, куди він нашвидку зазирне після польської етнографічної, цісареві чомусь раптово згадається сумнівне подружжя. Отримавши ж від свого супровідника отця

Левицького, донедавна посла Галицького сейму, рішуче підтвердження, що міщанка Ґеновефа-Марія Понґрац таки не дочка, а дружина Маріо Понґраца, Франц-Йосиф Перший розпорядиться переказувати парі «дещо запізнілі вітання» й від його імені нагородити срібних ювілярів срібним же флорином з його ж імператорським вінценосним профілем на реверсі.

Ще того ж вечора Маріо Понґрац нотує в щоденнику: «Спілкування з Найяснішим. Ясності жодної. Тривалість — вісім секунд. Ціна питання — срібний флорин. ФЙІ терміново від’їхав до Черновіц».

10

Загалом же 80-ті роки стали апофеозом їхнього абсолютного щастя. Прибутки зростали, товари продавалися дедалі більшими партіями на дедалі ширших теренах, капітал нагромаджувався і перетікав у нові проекти, як, наприклад, тютюнова фабрика в Заболотові, де скручували правдиві гаванські сигари зі справжньої кубинської сировини. Тим часом у власному ділі Маріо Понґрац уже зняв зі себе значну частину обов’язків, переклавши їх на кількох найманих помічників. Це дозволяло значно більше часу приділяти розвагам і подорожам. Спати до полудня вони тепер могли не тільки по святах. Зависати у клубах та на балах до самого ранку можна було не тільки по суботах.

Радощів їхнього існування нітрохи не затьмарювали такі дрібні неприємності, як щоразу відчутніші перешіптування та пліткування поза їхніми спинами. Що частіше вони вловлювали навколо себе яке-небудь сичання на зразок «скільки їй може бути років, що вона собі дозволяє аж такий виріз?!», то веселіше до цього ставилися. Маріо Понґрац не хотів думати про старіння і смерть. Йому вистачало знати, що згідно з вибраним оп-ціоном старітиме тільки він. Першим помре також він. Що далі відбуватиметься з нею, він розумів не до кінця і, чесно кажучи, відганяв від себе цю турботу як не новими еротичними ідеями, то хоча б абсентом і кокаїном.

Другий бік тієї ж медалі з вічною молодістю на аверсі виявлявся в тому, що до Марії почав активно липнути всілякий міський молодняк. Дехто зі шмаркачів без жодного перебільшення годився їй у сини. Маріо Понґрац, хоч і глибоко насолоджувався кожним черговим вибухом власних ревнощів, мусив бути завжди напоготові, й це напружувало. Найбільшу загрозу становили, ясна річ, офіцери. На другому місці йшли священики, передусім римо-католицькі (їх Маріо Понґрац називав ловеласами у спідницях). Однак не варто було відкидати й менших небезпек — на зразок англійських інже-нерів-нафтовиків чи всіх отих доморослих гамлетів, отелло, ба навіть уже й ромео з трупи фон Кохановскі. Маріо Понґрац намагався надовго не відходити від Марії в публічних місцях. Якоюсь мірою це відлякувало й зупиняло багатьох потенційних зальотників.

І все ж доводилось уникати певних товариств і надовше виїздити з міста. Зрештою, доводилося — трохи не те слово. Насправді вони пускалися в подорожі вельми охоче. На той час Маріо Понґрац відчутно обмежив свої службові виїзди і пере-лаштувався на туризм. Він зумів прищепити дружині випле-кану роками любов до швидкісних потягів, пароплавів, комфортних готелів, екстраваґантних краєвидів. У модерному світі робилося чимраз більше спокус. Вони відвідували найекзотич-ніші ресторації, мистецькі ґалереї та модні салони. Незрідка вони запрошували до себе в номер найдорожчих танцівниць і повій. На пляжах вони шокували лаконізмом своїх купальних костюмів.

Однією з перших була, звісна річ, Венеція (запаморочлива поза в ґондолі). Потім Єгипет і піраміди (триденна подорож пустелею на верблюдах). Потім вони надовго засіли в Ґоа, де португальська колоніальна адміністрація відверто закривала очі на добре розвинуті опіумну й гашишну субкультури. 1885 року вони розшукали перший на світі пляж натуристів. То було на якомусь грецькому острові, фактично викупленому німцями та скандинавами. Судячи зі щоденникових реф-лексій Маріо Понґраца, йому та дружині не надто сподобалася «завелика кількість потворного в людських тілах».

1886 року самісіньким центром Коломиї пустили локальну залізничну колію до просоченого нафтою Печеніжина. Навколосвітні подорожі можна було починати й завершувати на зупинці, розташованій за два кроки від дому. Сівши на площі Ринок, Понґраци вирушали локалькою в бік коломийського двірця, до якого мали три зупинки. Там пересідали до справжніх потягів і цього разу вже надовго. Вони подорожували тільки першим класом. Через Станиславів, Львів, Перемишль і Краків вони доїздили до кордону з Німеччиною. Перетин не забирав надто багато часу: тогочасні європейські уряди вже запровадили безвізовий режим для своїх громадян. При в’їзді до Німеччини він поширювався навіть на підданих Росії.

Так було й 1888 року. Після Бреслау їхній потяг попрямував до Берліна, а звідти до Гамбурґа. Щойно там закінчувалася мандрівка залізницею. Далі був океанський пароплав компанії «Hamburg-Amerika». Кінцевим пунктом тієї виправи став Нью-Йорк. Вони зупинились у західному Мангеттені на 23-й вулиці, готель був новісінький, трохи богемний (казали, ніби з нього щойно виїхав сам Марк Твен) і називався «Челсі». Вони мешкали на щасливому дев’ятому поверсі в люксі під номером 99. Отам це й трапилося: Маріо Понґрац, утисячне її стискаючи і захлинаючись від удячності, кілька разів проказав «маленька». Протягом довгих десятиріч він звик називати дружину по-різному, вигадуючи їй десятки імен та епітетів. Але «маленька» ще не звучало. І схлипів таких ще не було.

Різниця робилася дедалі відчутнішою: в неї знову зменшилися груди й повужчали стегна. І якби не той самий ледве вгадуваний дух черемші в міжніжжі, то це взагалі була б уже майже не вона. Це не давало спокою весь день, і ближче до вечора Маріо Понґрац навіть пожартував: «Знаєш, мені вперше здалося, ніби я кохаюся з хлопчиком».

11

Минуло ще півроку — й останні сумніви довелося відкинути. Фізіологічний час Марії, магічною силою затриманий у самому розквіті її молодості, зірвався, зіскочив, зістрибнув з визначеної поділки і рушив навспак. Вона не тільки молодшала, а й меншала. Вона ще встигла зіграти Джульєтту, але від певного вечора її перестали впускати на театральні вистави для дорослих. Залишалися винятково циркові, але й ті лише вдень. (Добре, що того сезону цирк «Ваґабундо» зупинився в їхньому місті надовше: дирекція розглядала варіант зі зміною мандрівного трибу на стаціонарний і всерйоз обмірковувала перспективу Коломиї як постійної резиденції: на той час місто восьми ярмарків як-не-як.)

Про казино, клуби, салони та