Сага про Форсайтів - Джон Голсуорсі
Кажуть, що на цьому кладовищі спочиває багато відомих людей, похованих дуже пишно. Та й вид на Лондон звідси пречудовий. Аннет колись дала йому прочитати оповідання цього француза, Мопассана,— страшенно похмура річ про те, як однієї ночі мерці повиходили зі своїх могил і всі благочестиві написи на їхніх надгробках перетворилися на описи їхніх гріхів. Зовсім неправдива історія. Він не ручається за французів, але в англійців вад не так уже й багато, якщо не брати до уваги їхніх зубів і смаків, які й справді в дуже занедбаному стані.
«Родинний склеп Джоліона Форсайта, 1850». Багато покійників поховано тут відтоді, багато живих людей стали тліном! Гудіння літака, що пропливав під золотавими хмарами, змусило Сомса підвести очі. Відбулася величезна експансія. Але однаково все закінчується на кладовищі — закінчується іменем і датою на надгробку. І з дивною гордістю Сомс подумав, що ані він, ані його родина нічим не сприяли цій гарячковій експансії. Надійні, добропорядні посередники, вони з гідністю робили своє діло, керували й володіли. Щоправда, Пишний Доссет у бездарний період споруджував будинки, а Джоліон у сумнівний період малював картини, але, наскільки Сомс міг пригадати, більше ніхто з Форсайтів не бруднив собі рук, створюючи що-небудь, коли не рахувати Вела Дарті, який пробує розводити коней. Вони нагромаджували свою власність, були повіреними, юристами, купцями, видавцями, фінансистами, директорами, земельними агентами, навіть військовими — ось що вони робили! Країна розширювала свої кордони, так би мовити, незалежно від них. Вони перевіряли, контролювали, захищали і багатіли з цього процесу,— і як подумаєш, що Пишний Доссет починав жити, не маючи за душею майже нічого, а його прямі нащадки володіють власністю, що, на думку старого Гредмена, оцінюється не менше як у мільйон, а може, навіть у півтора мільйона, то їм повелося не так уже й погано! А проте Сомсові часом здавалося, що рід Форсайтів уже втратив увесь свій запал, що його власницький інстинкт видихається. Форсайти четвертого покоління вже нібито неспроможні нагромаджувати капітал: вони тягнуться до мистецтва, літератури, сільського господарства, ідуть у армію або просто живуть на успадковані гроші — немає в них рушійної сили, немає завзяття. Якщо вони не схаменуться, їм загрожує вимирання.
Сомс відвернувся від склепу і став обличчям до вітру. Повітря тут, на пагорбі, було б чудове, якби його нервам не вчувався в ньому запах смерті. Він неспокійно подивився на хрести, урни, ангелів, імортелі, на квіти, пишні або зів'ялі, і раптом помітив місце, яке здалося йому таким несхожим на все інше тут, що він мимоволі ступив кілька кроків, щоб роздивитися його ближче. Тихий куточок з масивним, незвичайної форми хрестом із сірого нетесаного граніту і чотири темні тиси, що виструнчились, наче вартові. Тут не було тісно від інших могил, бо позаду простягався обсаджений самшитовим живоплотом садок, а попереду стояла золотиста береза. Цей оазис у пустелі стандартних могил збудив естетичне почуття Сомса, і він сів там на осонні. Крізь тремтливе, позолочене осінню березове листя він дивився на Лондон і гойдався на хвилях споминів. Він бачив Айріні на Монпельє-сквер, коли її коси були іржаво-золоті і її білі плечі належали йому,— Айріні, здобуток його пристрасті, здобуток, що не схотів стати його власністю. Бачив тіло Босіні, що лежало в білому моргу, Айріні, що сиділа на канапі й дивилася в простір очима смертельно пораненої пташки. Він згадав, як зустрів її біля маленької зеленої Ніоби в Булонському лісі і як вона знову йому відмовила. Уява перенесла його до річки в той листопадовий день, коли народилася Флер, до пожовклого листя, що пливло по зеленкуватій воді, і змієголових водоростей, що, припнуті й сліпі, безнастанно звиваються, викручуються і вириваються. Перенесла до вікна, відчиненого в холодну зоряну ніч над Гайд-парком, у кімнату, де лежав мертвий батько. Уява полинула до картини «Місто майбутнього», до першої зустрічі того хлопця і Флер; до синюватого диму сигари Проспера Профона, до Флер, що показувала крізь вікно вниз, де «никав» той чужоземець. До Айріні, яка сиділа поруч із його нині мертвим кузеном на трибуні стадіону «Лорд». До неї і до її сина в Робін-Гілі. До канапи, на якій, забившись у куток, лежала Флер; до її уст, що притулилися до його щоки, до її прощального слова: «Таточку!» І раптом він знову побачив руку Айріні в сірій рукавичці, її прощальний помах на знак прощення.
Він сидів там довго, відтворюючи в пам'яті свій життєвий шлях, який проклав за беззаперечним велінням свого власницького інстинкту, і підбадьорюючи себе навіть спогадами про невдачі.
«Здаємо в оренду» форсайтівські часи, форсайтівський спосіб життя, коли кожен мав право володіти своєю душею, своїм капіталом і своєю дружиною і ніхто не обмежував і не ставив під сумнів це його право. А тепер держава заправляє чи скоро заправлятиме його капіталом, його дружина заправляє сама собою, і лиш одному богові відомо, хто заправляє його душею. «Здаємо в оренду» цю здорову й просту віру!
Клекоче й піниться бурхливий вал, який несе з собою нове життя, що розів'ється лише тоді, коли почне спадати руїнницька повінь. Сидячи там, Сомс підсвідомо розумів, що наближаються великі зміни, але уперто зосередив свої думки на минулому, як вершник, що мчить крізь буряну ніч, сидячи обличчям до хвоста свого скакуна.
Хвилі перекочуються через вікторіанські загати, затоплюючи власність, усталені звичаї і побут, мелодійну музику й старі форми мистецтва,— хвилі, що залишають на його губах солоний присмак, наче присмак крові, підступаючи до підніжжя Гайгейтського пагорба, де знайшла свій вічний спочинок вікторіанська доба. І, сидячи тут, на високості,
