Сага про Форсайтів - Джон Голсуорсі

Позаду пролунав голос:

— Чи витримає вона дистанцію?

— Хто це такий?— пошепки спитала Голлі.

— Старий Джордж Форсайт!

Статечно повернувши голову, Голлі подивилася на того, про кого їй так багато доводилося чути. Недавно прибувши з Південної Африки і не знайома ні з ким із своїх родичів, вона при зустрічі дивилася на них з майже дитячою цікавістю. Джордж був дуже тілистий і дуже елегантний; від його погляду у неї з'являлося дивне почуття, наче вона напівгола.

— Стартують!— почула вона його голос.

Молодята сходили з вівтаря. Голлі спочатку глянула на обличчя Майкла Монта. Його губи й вуха посіпувались, очі, що дивилися то під ноги, то на руку, що лежала на його руці, раптом втупилися вперед, ніби побачили перед собою дула гвинтівок. І Голлі здавалося, ніби він захмелів. А Флер! Вона була зовсім інша. Дівчина зберігала цілковитий спокій і в своїй білій сукні й фаті, крізь яку просвічувало темно-каштанове волосся з гривкою, була ще вродливіша, ніж завжди; скромно приплющені повіки затінювали погляд темно-карих очей. Здавалося, тілом вона тут. Але де блукала її душа? Проходячи мимо, Флер підвела повіки — неспокійний блиск її білків закарбувався в пам'яті Голлі, як тріпотіння крил пташки, що потрапила в клітку.

На Гріт-стріт Вініфред, трохи не така спокійна, як звичайно, зустрічала гостей. Сомс попросив її, щоб вона дозволила влаштувати весільний прийом у своєму домі, саме тоді, коли Вініфред переживала складний психологічний момент. Під впливом зауваження Проспера Профона вона почала заміняти свій ампір на меблі експресіоністського стилю. У Міларда якраз можна було придбати дуже «цікаві» речі з ліловими, зеленими й жовтогарячими плямами й клинцями. Ще один місяць, і обстановка цілком обновилася б. А тепер «вельми цікаві» рекрути, яких вона завербувала до свого війська, не дуже пасували до старої гвардії. Здавалося, її полк був одягнений наполовину в форму кольору хакі, наполовину в червоні мундири й ведмежі шапки. Але завдяки своїй сильній і врівноваженій вдачі їй пощастило сполучити старе й нове в своїй вітальні, яка (хоч Вініфред, мабуть, і не підозрювала цього) втілювала напівсоціалізований імперіалізм її країни. Зрештою, сьогодні єднаються два класи, і поєднання стилів якраз до речі. Вона поблажливо озирала своїх гостей. Сомс тримається за спинку стільця в стилі буль; молодий Монт стоїть за тим «страшенно цікавим» екраном, якого ще ніхто не спромігся їй пояснити; дев'ятий баронет, сахнувшись від круглого червоного столика, інкрустованого під склом крильцями синіх австралійських метеликів, притулився до шафки в стилі Людовіка XV; Френсі Форсайт ухопилась руками за нову, чорного дерева полицю над каміном, тонко помережану химерними ясно-червоними візерунками; Джордж, стоячи біля клавікордів, тримає блакитну книжечку, ніби хоче побитися з ким-небудь об заклад; Проспер Профон крутить ручку відчинених дверей, чорних з ясно-синіми панелями; а руки Аннет, що стоїть поряд із ним, обхопили власну талію; двоє Маскгемів сховалися на балконі серед зелені, наче їм стало погано; леді Монт, худа й рішуча, підняла до очей свій лорнет і втупилася в біло-оранжевий, з червоними бризками абажур під стелею, немовби там відкрилися небеса. Чи не кожне з присутніх за що-небудь трималося. Тільки Флер, і досі у вінчальному вбранні, стояла, ні на що не спираючись, і кидала ліворуч і праворуч слова й погляди.

Кімната була сповнена гомону. Ніхто не міг нічого почути, але це не мало ніякого значення, бо їм було ніколи чекати відповіді. Вініфред подумала, що сучасна манера розмовляти зовсім відрізняється від манери, яка панувала за часів її розквіту: тоді модно було говорити спроквола, розтягуючи слова. Проте нинішня манера «цікава», а це, певна річ, головне. Навіть Форсайти розмовляли надзвичайно швидко — і Флер, і Крістофер, і Імоджен, і найменший хлопець молодого Ніколаса, Патрік. Сомс — той, певна річ, мовчав; але Джордж, стоячи біля клавікордів, коментував усе, що відбувалося в кімнаті, і Френсі біля каміна теж не дуже стримувалась. Вініфред підступила до дев'ятого баронета. Від нього начебто віяло спокоєм; ніс у нього тонкий і трохи гачкуватий, сиві вуса теж загнуті донизу; і вона співуче сказала крізь усмішку:

— Здається, все було, як слід, правда?

Відповідь вилетіла з його усмішки, мов хлібна кулька:

— Ви пригадуєте, у Фрезера [87] якесь плем'я закопує наречених до пояса в землю?

Він говорив так само швидко, як і всі інші! В нього були жваві темні очі, а навколо них густі зморшки, як у католицького священика. Вініфред раптом відчула, що він може сказати неприємну річ.

— Весілля завжди дуже цікаві,— промурмотіла вона і рушила далі, до Сомса.

Сомс якось неприродно завмер, і Вініфред відразу побачила чому. Праворуч від нього стояв Джордж Форсайт, ліворуч — Аннет із Проспером Профоном. Досить йому поворухнутися — і він побачить або тих двох, або їхнє відображення в глузливих очах Джорджа Форсайта. Він мав цілковиту слушність, не бажаючи нічого помічати.

— Кажуть, що Тімоті вже недовго жити,— промовив він похмуро.

— Де ти його поховаєш, Сомсе?

— У Гайгейті.— Він порахував на пальцях.— Там їх буде дванадцятеро разом із дружинами. Що ти скажеш про Флер?

— Дуже гарна!

Сомс кивнув головою. Він ще ніколи не бачив її такою чарівною, проте не міг позбутися враження, що в усьому цьому є щось неприродне,— йому й досі пригадувалось бідолашне дівча, яке лежало в кутку канапи. Від тієї ночі й до цього дня вона йому нічого більше не сказала. Він знав від свого шофера, що вона ще раз спробувала відвідати будинок у Робін-Гілі, але зазнала невдачі: він був порожній, господарі виїхали. Знав Сомс і те, що вона одержала листа, але про його зміст йому було відомо лиш те, що він змусив її сховатись і плакати. Сомс помітив, що інколи вона крадькома поглядає на нього, наче й досі хоче здогадатися, що він такого