Гуляйполе - Степан Дмитрович Ревякін

ми до тебе від громади села, щоб попередити: у Дібрівці — сила-силенна австріяк, у них багато кулеметів і є навіть одна гармата. Завойовники планують на вас напасти, певно, сьогодні. Тікайте, ради Господа, на північний схід лісу. Там, як сказали наші мужики, менше солдатів і, Можливо, зможете прорватися.

Нестор розцілував тіточок і попросив одну з них роздягтися, вірніше, дати йому спідницю, хустину, зношені і зачовгані черевики.

— А ви тим часом надіньте мої штани.

Жінка спершу запротестувала, а зрозумівши, для чого все це затівається, розсміялася і вмить роздяглася. Невдовзі перед повстанцями (вони називали себе саме так) стояв не бойовий командир, а літня, навіть трохи згорблена, жінка — добре, що в Нестора було довге чорне волосся і воно зараз йому дуже знадобилося. Жінкою він виглядав навіть симпатичнішим, ніж чоловіком, Уміння раптово перетворюватися у будь-кого від чорта-диявола до "апостола правди і науки" — було невід'ємною рисою характеру цього селянського феномена... Ех, Несторе, Несторе... Народитися тобі і жити у щасливіші для України роки — був би ти не лише визначним її військовим діячем, а ще й відомим світові артистом. На жаль, історія розпорядилася з тобою зовсім інакше і став ти лише тим, ким тобі заплановано важкою долею.

Отже, Нестор перевтілився у літню жінку, а його зброєносець Сашко, напустивши нерозчісаного чуба на кругле, як гарбуз, oбличчя, став типовим Іванком — дурником чи Михайлом — Незгадайлом, словом, був таким собі — ні риба ні м'ясо. А одна з жінок, оглядаючи його з усіх боків, вигукнула:

— Аюдоньки, так у нього достеменно не всі дома! Хіба не видно, що це — юродивий та й годі!

І пішла "мати" з "юродивим" сином "світами за шматком хліба", та й забрели вони у Дібрівку. В селі, на церковному майдані, вони побачили великий натовп солдатів, нарахували кілька десятків кулеметів, до сотні осідланих, не заморених коней.

— Яке багатство! — прошепотів Махно на вухо Сашкові. — І уяви собі, що все воно буде нашим.

— Тільки навіщо нам стільки солдатів, офіцерів, — не без гумору ляпнув Нетреба.

А Махно відповів серйозно:

— Ми їх брати не будемо — усіх пошлемо до чорта, нехай з ними розбереться.

Групками стояли кавалеристи, про щось між собою розмовляючи.

Обійшли розвідники ще кілька прилеглих до церкви вулиць і повернулися до лісу. Махно остаточно вирішив напасти на Дібрівку.

— Ви спитайте Сашка, скільки там у них кулеметів! А які коні! Ні, хлопці, гріх таке добро не взяти, коли воно ось тут... лише руки простягни.

Махно у своїй ролі. Він не думав, що цей нерівний бій — 30 гуляйпільських і дібрівських відчайдух проти щонайменше однієї тисячі навчених бійців — може стати для нього останнім у житті героїчним вчинком, він думав про інше — як би швидше заволодіти йому кулеметами, гвинтівками, патронами, бомбами і, нарешті, кіньми, що вкрай необхідні для продовження селянської революції.

Свій невеличкий загін він розділив на дві частини. Одна з них складалася лише з семи чоловік. Нею керував дібрівський шибайголова Федір Щусь. Його завдання: обійти село ззаду — навпроти лісу — і напасти на противника, так би мовити, з тилу, а Махно з основною групою одночасно нападає з лісу і проривається до церкви, де зосереджені зараз майже всі сили противника. Цим маневром у ворога має скластися враження, що він оточений з усіх боків і великими силами.

— Завдання таке: під'їхати до австрійців та гайдамаків непоміченими якнайближче і без крику, але несамовито, наче в останнє в житті, рубати ворога, — напучував перед боєм Нестор своїх братків. — Але порубати всіх ми не зможемо, бо їх дуже багато і в нас заболять руки і затупляться шаблі. А тому, щоб виграти цей бій, кожний з нас має захопити у противника по кулемету — їх у австрійців вистачить на всіх — і тоді зіскочити з коней і лягти до кулеметів. Зрозуміли?

— А чого ж? Керуй, Несторе, — відповів за всіх Іван Негребецький.

— То й добре... По конях!

Стояв тихий і напрочуд теплий ранок початку осені південно-степової частини України. Золотисто-оксамитове сонце посилало людям, здавалося, лише мир і благодать. Та все це оманливий спокій і удавана тиша. Ось-ось Дібрівка уп'ється кров'ю. Серця партизанів забилися частіше.

Махно летів першим у гущу безтурботних гайдамаків на своєму чорному в білих "яблуках" коні за кличкою Козачок, якого недавно подарував йому гуляйпільський заводчик Михайло Кернер за те, що отаман випустив смиренного єврея живим з пекла села Бабаші. Кінь почувався під вершником могутнім орлом і кулею летів до вказаної йому мети. Ще секунда-друга — і Махно вже рубав шаблею наліво й направо, лише чулися приглушені тріски людських черепів і зойки, що раптово виривалися з грудей вояків і вмить стихали навіки. Не минуло й десяти хвилин, як пружне тіло Козачка і сам Нестор були густо оббризкані кров'ю жертв, а Махно рубав все жорстокіше й шаленіше. Трохи позаду, але невідступно від нього, те ж саме чинив Сашко Нетреба. Він іноді зиркав на отамана, щоб за будь-якої небезпеки прийти йому на поміч, але відчував, що такої ласки його вчитель і геній не потребує. Махно був найліпшим рубакою в їхньому оточенні — його прицільні замахи шаблі майже завжди зносили людині голову. А ще міг він здорово рубати й лівою рукою, коли втомлювалася права. При нагоді, якщо затуплювалася шабля, Нестор навмання, але влучно,