Гуляйполе - Степан Дмитрович Ревякін

Селянство розділилося на безліч ворогуючих таборів, кожен з яких ладен вмерти, а не скоритися іншому. А всі вони, ці табори, розмежувалися на дві, протилежні одна одній, сили. На одному боці стояли поміщики з їхньою численною вартою, січові стрільці Центральної Ради, гайдамаки зі своєю гетьманщиною та їхні австро-угорсько-німецькі союзники. Їм протистояли всі інші — в основному, бідне й середнього достатку селянство, яке відчуло близьку волю і ладне було заплатити за неї власним життям. Та, на жаль, трагедія революції не закінчувалася цим чітким протистоянням, бо якраз і його, чіткого розподілу ворогуючих сторін, часто не існувало. Сьогодні цілі групи селян були гетьманцями, а вже завтра, дивись, вони — в червоних, післязавтра — в білих, а ще через день — усі вони гайдамаки чи вартові у поміщиків. Відчувалося, що селянство не мало свого вождя. Ним міг стати Нестор Махно, але він, невідомо куди, безслідно зник. Може десь уже й кістки його гниють?

Та нараз у селі Бабаші стався випадок, який сколихнув не лише Гуляйполе, а й весь Олександрівський повіт[15]. Місцевий поміщик Мокренко видавав заміж свою застарілу дочку. На радощах, що, нарешті, він позбудеться вередливої дитини, яка сиділа йому в печінках не один рік, поміщик затіяв бенкет на всю округу. На весілля були запрошені австрійські офіцери місцевого гарнізону, знатна буржуазія Гуляйпільщини і навіть найвідоміший заводчик Михайло Кернер. У зв'язку з тим, що в районі було неспокійно, — то тут, то там з'являлися бандити, які називали себе революційними партизанами, — для охорони весілля був найнятий загін українських націоналістів, яких у Гуляйполі називали то гайдамаками, то петлюрівцями. Прибуло їх до Мокренка навіть більше, ніж планувалося. Ну й нехай! Безпечніше буде. Значна частина гайдамаків зайняла центральні ворота, хвіртку, веранду, а вже інші охороняли садибу на вулиці. Ті, що були до бенкету ближче, невдовзі, паскуди, перепилися й попадали мертвим сном, хто в конюшні з кіньми, а хто в корівниках. Довелося господарю замінити їх "зовнішньою вартою", яка хтозна відкіля взялася. Та дарма! Ці хлопці були просто, як на підбір — усі рослі, браві, жартівливі й озброєні значно ліпше, ніж ті пияки, котрі тепер спали без задніх ніг з худобою. Панові Мокренку вони дуже сподобалися. Такі не підведуть.

— Хлопці надійні! Можете не сумніватися, пане! — відкозирнув господареві їхній офіцер і додав: — Маю честь: князь Розумовський!

— Ви з Києва? — поцікавився Мокренко.

— Так точно-с!

— Боже наш праведний! Яка честь! А я вас тримаю за дверима... Ганьба мені! Їй-Богу, ганьба... Ви вже пробачте старому дурневі... Будьте ласкаві, запрошую вас і ваше офіцерство до святкового столу.

З Розумовським увійшли до світлиці ще троє хлопців-молодців. Господар своїм могутнім голосом примусив усіх на хвильку замовкнути і тоді оголосив:

— Шановні гості! Добірне панство! Маю честь вам відрекомендувати: князь Розумовський!.. Командир загону наших державників з Києва! З ним його офіцери і товариші по зброї.

П'яні гості загорлали "Слава" і навіть деякі потяглися до князя з поклонами до ніг. Коли трохи "добірне панство" втихомирилось, хазяїн посадив князя, звісно, поруч з найшанованішим гостем весілля — заводчиком Михайлом Борисовичем Кернером. Тепер усі гості вже й забули про молодих, а все "грали" на князя: тости за нього, всякі звернення — у першу чергу до нього, якісь анекдоти — питають дозволу у нього. А князь виявився на славу: він і пісню заспіває та ще й думи народні знає, і чарку вип'є по-офіцерськи "струнко" й до дна, взявши її зубами з руки перевернутої вниз долонею, і в бальному танці "Мазурка" він — перший кавалер. З сусідом Михайлом Кернером тримався на рівних і вельми ввічливо.

Вже коли всі увійшли в апогей веселощів, капіталіст Михайло Борисович нагнувся до князя й шепнув йому на вухо:

— Несторе Івановичу, чи не ризиковано ви тут?.. Вас ще й досі шукає вся варта району... Хоч більшість думає, що ви — мертві, ще інші подейкують, що ви в Москві.

— Як бачите, Михайле Борисовичу, я живий-живісінький... Мене не бійтеся, вас не зачеплю... Добре пам'ятаю, як ви змилостивилися збільшити своїм робітникам зарплату на сто відсотків, а для моєї партії навіть виділили окремий будинок.

Махно налив горілки в чарки й випив з Кернером.

— За успіх, — сказав він, звертаючись до капіталіста.

Потім гостей, здебільшого синків місцевих поміщиків, потягнуло на подвиги: вони вийшли на ганок і звідти, як з майданчика, почали цілитися й стріляти зі своїх пістолетів та револьверів по віддалених від будинку ліхтарях-світильниках. Стріляли-стріляли — і в кожного — "молоко". Вийшов "князь", вийняв свій маузер і, здається, не цілячись, бабахнув у напрямку ліхтаря — його як не було! Тільки посипалося увсебіч дрібне скло. Дами в захопленні! Аж пищали від задоволення і бажання мати такого кавалера. Одна з них навіть сіла на коліна "князю" і ніяк не хотіла з них вставати, хоч підсмажуй її на сковороді. А своєму чоловікові все кричала, аби й усі чули:

— З таким князем і Махно не страшний!

Виявилося, що десь на початку 1918 року Махно зі своїми молодчиками двічі нападав на їхній маєток і добряче його пограбував — забирав одяг, продукти харчування й усе це роздавав бідним сільчакам.

Промовлене поміщицею слово "Махно" рознеслося широкою світлицею, як цунамі морем, здійнявши бурю войовничих вигуків. Усі кричали, що цього миршавця, коли він ще не здох і з'явиться у їхніх краях, вони четвертують, а то