Засліплення - Еліас Канетті
— Панове начальники гадають, що гроші ми крадемо!
Вона вийшла з крамниці, не попрощавшись, і подалася відразу додому, в кабінет до чоловіка.
— Що тобі треба? — Він був лютий; вона ступила до нього в кімнату о четвертій дня.
— Я мушу підготувати чоловіка до цін. А то він іще злякається, коли жінка раптом зажадає стілько грошей. Спальні тепер такі дорогі! Якби не бачила сама, то не повірила б. Я знайшла собі дещо пристойне, так, нічого особливого. Ціни скрізь однакові.
Вона святобливо назвала суму. Кін не мав ані найменшого бажання пережовувати те, чому вже давно, ще опівдні, було покладено край. Він поквапно заповнив чек на потрібну суму, показав пальцем на назву банку, де вона мала одержати гроші, а тоді — на двері.
Аж на вулиці Тереза переконалася, що на папері справді стояла та шалена сума. Цієї хвилини їй стало шкода таких великих грошей. Навіщо їй ота найшикарніша спальня? Досі вона жила помірковано й порядно. Невже тепер, вийшовши заміж, з доброго дива стане аморальною людиною? Ні, розкоші їй не потрібні. Ліпше купити спальню вдвічі дешевшу, а решту грошей покласти на ощадну книжку. Принаймні так вона матиме щось таке, на що можна покластися. Довгенько ж довелося б їй працювати, щоб зібрати стільки грошей! Це навіть годі вирахувати. Їй працювати на нього ще не один рік. А чи дістане вона за це що-небудь? Ні! Жити в домі служницею краще, ніж дружиною. Жінка як не подбає про себе сама, то катма й матиме. І чого вона так по-дурному вчинила? Треба було домовитися з ним про це ще до загсу. Хай би вона й далі одержувала свою платню. Робота в неї та сама. Її навіть стало більше, додалася ж бо їдальня й мебля в його кабінеті. Скрізь треба витирати пил. Хіба це дрібниця? Тепер вона мала б діставати платню ще вищу, ніж колись. Справедливости нема.
Тереза була така обурена, що чек у неї в руці аж тремтів.
За вечерею вона накинула на обличчя найлихішу свою посмішку. Кутики очей і губів зійшлися біля вух. З вузеньких щілин між повіками зеленкуватим світлом кололи погляди.
— Завтра їсти не варитиму. Ніколи мені. В мене не десять рук. — Щоб побачити, яке враження справили на нього ці слова, Тереза змовкла. Вона помщалася за його підлість. Вона порушила угоду й забалакала за столом. — Гадаю, через один обід я докорів не заслужу? Обіди їдять щодня. Спальню купують тільки один раз. Не варто поспішати поперед батька в пекло. Завтра я не варитиму, і квит!
— Та невже? — Страшна думка зринула в його голові, затьмаривши собою буденні потреби й права. — Та невже? — Голос його лунав так, немовби Кін сміявся.
— Нема чого сміятись! — відповіла вона роздратовано. — Нічого ж бо не встигаєш, тільки працюй та працюй. Хіба я служниця?
Бувши в доброму гуморі, він урвав її:
— Тільки ж поводься обережно! Обійди якомога більше крамниць! Порівняй їхні ціни, перше ніж на щось зважишся. Крамарі — дурисвіти, така в них натура. З жінок вони намагаються злупити вдвічі більше. В обід відпочинь у ресторані, адже сьогодні тобі було недобре, та гарненько попоїж. Додому не заходь! Надворі тепло, не перенапружуйся. Як пообідаєш, любенько вирушай на пошуки далі. Тільки ж не поспішай! За вечерю не турбуйся. Дуже раджу тобі не повертатися до самого вечора, доки не позачиняються всі крамниці.
Він примусив себе забути, що вона вже вибрала спальню й зажадала від нього саме стільки грошей, скільки та коштує.
— На вечерю ж бо можна з’їсти щось холодне, — сказала Тереза й подумала: «Тепер він знов хоче мене піймати. Зразу видно, коли людині соромно. Хіба ж можна так зужиткувати свою жінку! То зі служницею роби що заманеться. Твоя ласка, ти ж бо платиш. А з дружиною — зась. На те вона в домі й дружина».
Другого ранку Тереза, виходячи з дому, твердо вирішила купувати меблі тільки в того цікавого чоловіка, який усе визначив по ній одразу — і скільки їй насправді років, і що вона заміжня.
Вона поміняла в банку чек на гроші й половину суми відразу поклала до ощадної каси. Щоб зорієнтуватися в цінах, Тереза побувала в кількох меблевих крамницях. До полудня затято торгувалася. Вона збагнула, що заощадити зовсім не важко. Тоді можна буде покласти на ощадну книжку ще більше грошей. Крамниця, ціни в якій напередодні викликали в неї протест, була вже дев’ята. Її тут відразу впізнали. Цю поставу голови й уривисту мову назавжди запам’ятовував кожен, хто бачив Терезу бодай один раз. Після того, що сталося вчора, сьогодні їй показували речі дешевші. Тереза обдивлялася кожне ліжко згори донизу, стукала по дереву й прикладала вухо до бильця, щоб почути, чи воно всередині не порожнє. Частенько шашіль сточує річ іще до того, як її купиш. Тереза відчиняла кожну тумбочку, нахилялась і стромляла в неї ніс, щоб переконатися, чи та ще не була в ужитку. На дзеркала вона хукала, а тоді кілька разів проводила по них шматиною, яку зажадала в «пана начальника». Жодною з шаф Тереза не була задоволена.
— Сюди ж бо нічого не ввійде. Ох, перепрошую, і роблять ниньки ці коробки! Одоробала для злидарів. Котрі нічого не мають. А справжній господині потрібне місце.
Терезу обслуговували запобігливо, попри її скромний вигляд. Цю жінку вважали дурепою. Дурні люди соромляться нічого не купити. На психології покупців власники крамниці зналися не дуже, їхня практика обмежувалася молодятами, чиє щастя вони легко й успішно підігрівали двозначними порадами — цинічними чи дружніми, залежно від того, хто їх як розумів. Схвильованість цієї літньої жінки не викликала в них, двох літніх марнотратників життя, жодного співчуття. Вони з півгодини пропонували їй то те, то се, давали особисті гарантії, та зрештою їхній запал згас. Такої образи Тереза тільки й чекала. Вона відкрила свій величезний ридикюль, що його носила під пахвою, дістала грубу паку грошей і уїдливо сказала:
— Треба ж поглянути, чи стане в мене грошей.
