Засліплення - Еліас Канетті

моя, ласкава пані, а це вже щось та означає! Знаєте, що зробить пан чоловік, коли його ласкава пані стара й нікудишня — тобто нікудишня спальня? Пан чоловік утечуть і пошукають собі кращу спальню. І які в ній будуть ліжка, на вашу думку? Ліжка нашої фірми. Я міг би показати вам, чарівна моя, ласкава пані, вдячні листи від таких самих ласкавих паній, як ви. То ви б дивом дивувалися, прочитавши про щасливі шлюби, якими ми пишаємося, бо совість наша спокійна. Розлучень у нас не буває. Розлучень ми не знаємо. Ми робимо все, що в нашій змозі, і панове задоволені. Особливо рекомендую вам, ласкава пані, оцей гарнітур. Вони чудові всі, це я вам гарантую, ласкава пані, але до цього мені хотілося б схилити ваше золоте серце особливо, люба моя, ласкава моя пані!

Тереза підступила ближче, аби лиш йому догодити. Вона була згодна з усім. Вона боялася його втратити. Вона оглянула гарнітур, який він їй рекомендував. Але сказати, який він на вигляд, вона не годна була. Усе в ній гарячково шукало нагоди слухати цей масний голос і далі. Якщо вона скаже «так» і заплатить, то муситиме піти геть, і про цього цікавого чоловіка доведеться забути. За свої грошенята вона може собі дещо й дозволити. На ній-бо люди заробляють. У тому, що вона примушує його говорити, ганьби нема. Багато людей он так і йдуть із крамниці, нічого не придбавши. І не соромляться. Вона людина порядна й так не вчинить. Та й поспішати не варто.

Тереза не могла дати собі раду й, щоб не мовчати, промовила:

— Ну, перепрошую, так може сказати всяк!

— Дозвольте, ласкава моя пані, щоб не сказати «чарівна моя пані», я ж бо вам не брехатиму. Коли я до чогось і схиляю ваше серце, то до цього його схиляю я. Повірте, ласкава пані, мені довіряють усі. І я неодмінно вам це доведу, ласкава пані. Агов, пане шеф!

Шеф, пан Велетель, крихітний чоловічок із плескатим обличчям і зацькованими оченятами, з’явився на порозі своєї відгородженої контори й, хоч який був малий, уклонився, переломившись на дві ще менші половинки.

— Що таке? — запитав він і збентежено — сором’язливий хлопчик — підступив ближче до широкої Терезиної спідниці.

— Скажіть самі, пане шеф, чи хоч одна жінка, купляючи меблі, не довіряла мені?

Шеф мовчав. Він боявся при «матінці» збрехати й дістати від неї лупки. На його обличчі боролися діловитість і шанобливість. Тереза завважила цю боротьбу й витлумачила її хибно. Вона порівняла продавця з його шефом. Якщо цей щось і скаже, він однаково в собі не впевнений. Щоб іще вище піднести тріумф цікавого чоловіка, вона помпезно підпряглася йому на допомогу:

— Ну, перепрошую, навіщо мені ще хтось? Вам кожна повірить, досить лише почути ваш голос. Я вірю кожному вашому слову. Хто ж брехатиме? Навіщо мені ще й оцей? Я не повірю жодному його слову.

Коротун поквапно рушив до себе в контору. Так з ним щоразу. Не встигне він і рота роззявити, як «матінка» вже каже, що він бреше. З усіма жінками в нього та сама халепа. В дитинстві це була рідна мати, потім з’явилася дружина, колишня службовка. Шлюб почався з того, що, коли його друкарка на щось нарікала, він часом заспокоював ту молодичку, називаючи її «матінкою». Відколи він одружився, тримати друкарку йому не можна. До крамниці раз у раз заходять «матінки». Ця, певна річ, також одна з них. Тим-то він і відгородив собі контору в кутку. Витягати його звідти можна тільки в крайньому разі. Тепер він за це з Вульґером поквитається. Адже той знає, що при «матінках» він, Велетель, корчити з себе шефа не вміє. Вульґер хоче стати за компаньйона і, щоб узяти над ним гору, ганьбить його перед покупцями. Але пан Велетель — самовладний шеф меблевої фірми «Велетель і мати». Справжня його мати ще жива й бере участь у справах підприємства. Двічі на тиждень, у вівторок і п’ятницю, вона приходить, щоб перевірити бухгалтерські книги й погримати на службовців. Вона добре вміє лічити, тому ошукати її дуже важко. Але йому це все ж таки вдається. Без такого ошуку він би й жити не зміг. Сам він не без підстав вважає себе справжнім господарем фірми, до того ж у стосунках зі службовцями материн крик йому тільки на руку. Перед тим, як вона має з’явитися, тобто по понеділках і четвергах, він може командувати тут скільки завгодно. Всі просто зі шкіри пнуться, адже на другий день він може сказати їй, що з ним хтось грубо повівся. У вівторок і п’ятницю вона цілісінький день висне в крамниці. У такі дні тут стоїть мертва тиша, ніхто не важиться й слова промовити, зокрема й він. І все ж таки це добре. Тільки по середах та суботах вони поводяться зухвало. Сьогодні середа.

Пан Велетель сидить на своєму конторському стільці й прислухається. Вульґер знов соловейком витьохкує. Ціни йому не складеш, але компаньйоном він ніколи не стане. Вона що — хоче, щоб він пішов з нею обідати?

— Пан шеф не дозволить, у жодному разі, ласкава пані, хоч я — з дорогою душею, ласкава пані.

— Ну, перепрошую, бувають же й винятки. Я за вас заплачу.

— Ваше золоте серце зворушує мене до глибини душі, ласкава пані, але це неможливо, геть неможливо. Пан шеф жартів не розуміє.

— Невже ж він такий вульгарний?

— Якби ласкава пані знали, як мене звати, ласкава пані посміялися б. Вульґер — це моє прізвище.

— І не подумаю сміятись. А чого б то? Вульґер — прізвище як прізвище. Ви ж бо не вульгарний.

— Красненько дякую на доброму слові, ласкава пані, цілую ручку. Якщо так піде й далі, я таки поцілую цю солодку ручку в натурі.

— Ну, перепрошую, якщо хтось почує, то ще подумає...

— Мені не соромно, ласкава пані. Та й нема чого мені соромитись. Як я вже казав, коли такі розкішні клуби — пардон, я хотів сказати «ручки». То що ви вирішили, ласкава пані? Виберемо все ж таки оцей?

— Але спершу я запрошу вас пообідати.

— Ви робите мене найщасливішим чоловіком у світі, ласкава пані. Бідний продавець просить вибачити його. Пан шеф...

— Цей нам не указ.

— Ласкава пані помиляються. Його мати варта десятьох шефів. Та й він не в тім’я битий.

— Та