Засліплення - Еліас Канетті
Тереза завважила, що він придивляється до її щік. Вона забула про стук у двері, відвернулась і, запрошуючи його ввійти, сказала:
— Не треба.
Отже, він здобув перемогу й без ляпаса. Його цікавість до її щік згасла. Цілком задоволений, він рушив до полиць. Вона застигла в очікуванні. Чому він нічого не каже? Обережно поглянувши скоса на Кіна, Тереза виявила в його обличчі якусь переміну. Краще вже їй одразу піти на кухню. Свої загадки вона зазвичай розгадує там.
І нащо тільки вона це сказала? Тепер він знов не схоче. Надто вона порядна. Котрась інша відразу кинулася б йому на шию. Нічого з ним не клеїться. Така вже вона людина. Якби була старша, то вже давно закопилила б губи. Хіба такого взагалі можна назвати чоловіком? А може, він зовсім і не чоловік? Є такі страшні чоловіки, які зовсім не чоловіки. Штани — то ще не все, вони носять їх просто так. Але вони й не жінки. Це вже було. Хто зна’, коли він схоче знов. У таких це може тривати роками. Вона ще не стара, одначе вже й не дівчинка. Вона про це й сама знає, казати їй не треба. Вигляд у неї як у тридцятирічної, але вже не як у двадцятирічної. На вулиці всі чоловіки на неї озираються. А що сказав їй продавець у меблевій крамниці? «Атож, — каже, — у тридцять люди високого роду мають звичку брати шлюб — і чоловіки, й жінки». Власне, вона завше вважала, що на вигляд їй років сорок, — хіба це ганьба в п’ятдесят шість? Та коли вже він сам так каже, отой молодик, то йому видніше. «Ну, перепрошую, все ж бо ви знаєте!» — відповіла вона. Цікавий чоловік. Одразу по ній вгадав не тільки те, скільки їй років, а й що вона заміжня. А їй живи з отаким стариганом. Люди ще подумають, що він її не кохає.
Усі форми слів «кохати» й «кохання» Тереза знала з газетних оголошень. Замолоду вона звикла до слівець крутіших. Згодом, коли вже служила в господарів і з-поміж решти граматичних коренів опанувала й цей, він залишався для неї чарівним чужоземним словом. Сама вона таких священних заклинань ніколи не промовляла. Проте намагалася скористатись будь-якою слушною нагодою: скрізь, де на очі їй траплялося слово «кохання», вона спинялась і ґрунтовно вивчала все довкола нього. Іноді любовні пропозиції затьмарювали блискучі пропозиції найнятися на службу. Вона читала «висока платня» й випростувала руку; долоня її радісно згорталася під вагою очікуваних грошей. Потім її погляд ковзав на сусідні шпальти й натрапляв на слово «кохання»; тут він затримувався на кілька довгих хвилин, тут він відпочивав. Попри це, вона не забувала про свої наміри, грошей, що були в долоні, у жодному разі не повертала. Вона тільки ховала їх на кілька коротких, трепетних хвилин під коханням.
Тереза проказала ще раз уголос:
— Він мене не кохає.
Слово, в якому полягала вся суть, вона вимовила як «охає» й ту ж мить відчула на вустах смак поцілунку. Це її втішило. Вона зімкнула повіки. Потім відставила вбік почищену картоплю, витерла об фартух руки й прочинила двері до своєї невеличкої комірчини. В очах у неї замерехтіло, й вона примружилась. Раптом їй зробилося гаряче. Перед очима застрибали кульки, червоні блищаки, стало тісно, підлога піднялась, ноги провалилися в неї, туман, туман, якийсь дивний туман, чи то дим, довкола, хоч куди поглянь, суціль порожнеча, голо, стільки місця, вона за щось ухопилась, їй стало страшенно млосно, валіза, посаг, хто забрав речі, рятуйте!
Коли вона опритомніла, то лежала впоперек ліжка. Чистенькою й доглянутою поставала перед нею її комірчина, річ за річчю, все на своїх місцях. Зненацька їй зробилося страшно. Спершу комірчина була порожня, потім знову стала повною. Що діється? Вона тут не залишиться. Ця задуха її вкрай знесилила. Така тіснота, така вбогість. Нараз у цій самоті вона відчула, що гине.
Тереза обсмикала на собі зім’ятий одяг і пропливла до бібліотеки.
— Щойно я ледве не померла, — сказала вона просто. — Знепритомніла. Серце мало не зупинилось. Багацько роботи, нікудишня комірчина. Так і ґиґнути можна!
— Як, тільки-но ти звідси вийшла, тобі відразу стало недобре?
— Якби ж недобре — я зомліла.
— Це було давно. Я вже цілу годину стою біля книжок.
— Невже?! Так довго? — Тереза проковтнула клубок у горлі. Вона ніколи не хворіла, скільки себе й пам’ятає.
— Я викличу лікаря.
— Лікар мені не потрібен. Краще я переберуся до іншої кімнати. Чогось же в мене та почалося безсоння. А мені потрібен здоровий сон. Кімната біля кухні — найгірша в цілому помешканні. Адже то комірчина для служниці. Якби я мала служницю, вона мусила б спати там. А там же геть не можна спати. Ти вибрав собі найкращу кімнату. То я можу взяти собі трохи гіршу, ту, що поряд із твоєю. Такий чоловік, видко, гадає собі, що спати треба тільки йому. Якщо так піде й далі, я зляжу, тоді знатимеш. Ти забув уже, скільки коштує служниця!
Чого вона від нього хоче? Нехай робить у своїх кімнатах що їй заманеться. Йому байдуже, де вона спатиме. Позаяк вона була знепритомніла, то він її не перебивав. Добре хоч, що таке стається не часто. З жалю до неї — жалю фальшивого, як Кін сказав собі, — він примусив себе слухати її далі.
— А хто збирається когось обтяжувати? Кожне має свою кімнату. Тут нічого не може статись. Я не така. Інші жінки поводяться так, що просто сором. Аж вуха займаються. Мені це треба? Мені потрібна нова мебля! Кімната чимала, дещо туди та ввійде. Хіба я жебрачка?
Нарешті він збагнув, чого вона хоче: знову меблів. Він ударив був дверима їй в обличчя. Виходить, у тому, що вона знепритомніла, винен він. Не можна відчиняти двері так нагло. Це її просто-таки ошелешило. Кін і сам злякався. Він не почув від неї жодного докору; як відшкодування можна було подарувати їй меблі.
— Маєш рацію, — мовив він. — Купи собі нову спальню.
Відразу по обіді Тереза випливла
