Засліплення - Еліас Канетті

— Куди його? — запитав один з них у другого.

— Нікуди! — запротестував Кін. — Умивальника я не замовляв.

— За нього вже заплатили, — сказав вантажник, той, що нижчий.

— За нічний столик — теж, — додав другий і хутко вніс до кімнати цей дерев’яний доказ.

На порозі з’явилася Тереза. Вона повернулася з крамниці. Перше ніж увійти, вона постукала у відчинені двері.

— Дозвольте?

— Входьте! — вигукнули замість Кіна вантажники й засміялися.

— Вже тут, панове? — Тереза з гідністю пропливла до свого чоловіка, по-панібратському привіталася з ним, повівши плечем і кивнувши головою, так ніби вони вже багато років були щирі друзі, й сказала: — А правда ж, я молодця? За ті ж таки гроші! Чоловік жде вдома одну меблю, а жінка привозить аж три.

— Я їх не хочу. Мені потрібне тільки ліжко.

— А чом би й ні? Людина мусить умиватись.

Вантажники штовхнули один одного ліктем під бік. Либонь, подумали, що досі Кін ніколи не вмивався. Тереза накинула йому сімейну розмову. Він не хотів бути посміховиськом. Якщо підтримати розмову про цей умивальник, вони вважатимуть його за дурня. Краще нехай уже він залишається тут, хоч у нього й така холодна мармурова стільниця. Його можна трохи сховати за ліжком. Щоб якомога скоріше забути про цю неприємну обнову, Кін сам допоміг поставити умивальника на місце.

— Нічний столик зайвий, — промовив потому він і показав на низенький, жалюгідний предмет, який посеред високої кімнати — столик стояв іще там — мав кумедний вигляд.

— А нічний горщик?

— Нічний горщик? — Кін уявив собі нічний горщик у бібліотеці й геть розгубився.

— Може, поставити під ліжко?

— Що це тобі стукнуло в голову?

— Хіба ж можна при чужих людях так ганьбити жінку?

Отже, їй потрібно було тільки потеревенити. Вона хотіла теревенити, теревенити й більш нічого. Для цього вона підступно скористалася з того, що в кімнаті були вантажники. Але він не дав утягти себе в пусту балаканину. Нічний горщик проти її базікання — це просто книжка.

— Поставте його он там, біля ліжка! — різко наказав Кін вантажникам. — Отак, а тепер ідіть собі.

Тереза провела вантажників за двері. Вона була саме втілення люб’язности й, усупереч своїй звичці, дала обом на чай — із чоловікової кишені. Коли вона повернулася до кімнати, Кін уже знов сидів, повернувши крісло спинкою до Терези. Він не бажав більше мати з нею нічого спільного, навіть зустрічатись очима. Позаяк перед ним стояв письмовий стіл, вона не змогла підійти до нього ближче й задовольнилася злим поглядом збоку. Вона відчувала, що має якось виправдатись, і почала нарікати на старий умивальник:

— Двічі на день роби те саме. Вранці й увечері. Хіба в цьому є глузд? З жінкою теж треба рахуватися. Служниця ж бо одержує...

Кін схопився на ноги й, не обертаючись, наказав:

— Тихо! Більш ані слова! Усе тут залишається, як є. Жодних дискусій. Відтепер двері до твоїх кімнат я замикатиму. Я забороняю тобі ступати сюди, поки я тут. Книжки, які мені будуть потрібні звідти, я братиму сам. Рівно о першій і рівно о сьомій я виходитиму їсти. Прошу не кликати мене, поглянути на годинник я можу й сам. Якщо мені заважатимуть, я вживатиму заходів. Час у мене дорогоцінний. Прошу вийти!

Кін стулив руки пучками докупи. Він знайшов потрібні слова: зрозумілі, точні й такі, що покладали між ними відстань. Тепер нехай спробує зі своєю неоковирною мовою заперечити на них. Тереза вийшла й причинила за собою двері, що сполучали їхні кімнати. Нарешті йому пощастило зірвати її балакучі плани. Замість укладати з нею угоди, змістом яких вона нехтує, він показав їй, хто тут господар. Дечим він пожертвував: можливістю милуватися темними, заставленими книжками кімнатами, витонченим умеблюванням свого кабінету. Те, що він натомість одержав, важило йому багато більше: можливість працювати далі, а першою й найголовнішою умовою для цього була тиша. Він спрагло наповнив груди мовчанням, як інші люди наповнюють груди повітрям.

Усе ж таки спершу треба було призвичаїтись до істотних перемін у його оточенні. Кілька тижнів Кін не знаходив собі місця на своїй новій, тісній житловій площі. Обмежений чвертю колишнього свого простору, він почав усвідомлювати, як же тяжко доводиться арештантам, що їх досі — ось де рідкісна нагода чогось навчитись, на волі люди нічого не вчаться — всупереч загальній думці вважав щасливцями. Пройтися туди-сюди, коли його осявала грандіозна ідея, вже було не вільно. Досі двері стояли всі навстіж, і в бібліотеці гуляв свіжий повів. Горішні вікна впускали повітря й думки. Коли він був надто схвильований, то вставав і кілька разів проходився — сорок метрів в один бік, сорок метрів у другий. Відкритий вигляд угору гармоніював із цим роздоллям унизу, що дихало свіжістю. Крізь віконні шиби відчувався загальний небесний стан, притлумленіший і спокійніший, аніж насправді. М’яка блакить промовляла: сонце світить, але сяйво його до мене не доходить. Така сама м’яка сірина — проллється дощ, але не на мене. Легеньке дудоніння вказувало на те, що падають краплини. Їх було чути з далекої далечини, тебе вони не торкались. Ти знав тільки одне: світить сонце, пропливають хмари, йде дощ. Так немовби хтось забарикадувався від землі, немовби спорудив сховище від усього суто матеріального, суто планетарного, — гігантське сховище, таке велике, що в ньому вмістилася та мізерія на землі, яка більша від землі й більша від праху, що на нього, розпавшися, знов обертається життя; немовби хтось заповнив цією мізерією сховище й наглухо його замкнув. Мандрівка в невідоме не була схожа на жодну іншу мандрівку. Досить було подивитися в оглядові вікна, щоб переконатись, що декотрі закони природи діють і далі: після дня настає ніч, підсоння примхливе і безперестанку змінюється, час неспинно тече, а ти мандруєш сам собою.

Тепер це сховище стислося. Коли Кін підводив очі від письмового столу, який відтинав один куток кімнати, його погляд натикався на безглузді двері. За ними були, безперечно, три чверті бібліотеки, він їх відчував, він відчув би їх і крізь сотню дверей; але тільки відчувати те, чого він колись торкався, викликало в нього гіркоту. Іноді він картав себе за те, що доброхіть покраяв цілісний організм, власне творіння. Книжки неживі, гаразд, вони