Засліплення - Еліас Канетті

— Веселий чоловік!

«Веселий чоловік» вихилився з вікна вагона, який уже рушив, приставив долоню до рота й нерозбірливо кинув якесь слово. Він весь аж трясся — звичайно ж, зо сміху. Тереза махнула йому рукою й, у відповідь на вражений погляд, виправдалася словами:

— Ще, гляди, випаде з вікна.

Але Кін розглядав крадькома її спідницю. Вона була синіша, ніж звичайно, й накрохмалена ще дужче. Тереза була влита в спідницю, як м’якун у мушлю. Спробуй-но силоміць розтулити половинки закритої мушлі. Та ще такої величезної, як оця спідниця. Її треба розтоптати, обернути на слиз та уламки, як він робив це в дитинстві на морському березі. Мушля не розтулялась анітрохи. Голого м’якуна він іще ніколи не бачив. Яку звірину так затято ховала в собі шкаралупа? Він хотів про це довідатися, негайно; він тримав у руках ту тверду, вперту штуку, мучився, колупаючи її пальцями й нігтями, і м’якун мучився також. Петер заприсягнув собі, що не зійде з місця, поки не розтулить мушлю. М’якун заприсягнув собі в протилежному, він не хотів, щоб його побачили. «Чому м’якун соромиться? — міркував Петер. — Потім я випущу його на волю, навіть знову стулю мушлю, я нічого йому не зроблю, обіцяю, а якщо він глухий, то нехай Всевишній перекаже йому мою обіцянку». Він умовляв мушлю кілька годин. Його слова були такі самі безсилі, як і пальці. Кружних шляхів Петер не визнавав, до мети він любив простувати тільки напрямець. Надвечір мимо, далеко від берега, пропливав великий пароплав. Петер прикипів поглядом до чималих чорних літер на облавку й прочитав назву: «Александер». І тоді він, не тямлячи себе від люті, зареготав, притьма взув черевики, щосили пожбурив мушлю на землю й на радощах пустився в гордіїв танок. Тепер уся шкаралупа м’якуна виявилась непотрібною. Він розтрощив її своїми черевиками. Невдовзі м’якун лежав перед ним голий-голісінький — купка лиха, слизу та обману і взагалі ніяка не звірина.

Тереза без шкаралупи — без спідниці — то не Тереза. Спідниця завжди бездоганно накрохмалена. Це її обкладинка — синя полотняна оправа. Тереза знає ціну добротним оправам. Чому зборки з часом не розходяться? Зрозуміло чому — тому що спідницю вона дуже часто прасує. А може, в неї їх аж дві. Різниці не помітно. Спритна жіночка. Зім’яти їй спідницю я не повинен у жодному разі. З горя вона ще зомліє. Що я робитиму, коли вона раптом зомліє? Треба буде заздалегідь попросити в неї пробачення. Потім вона відразу випрасує спідницю знов. А я тим часом вийду до іншої кімнати. Чом би їй просто не вдягти другу спідницю? Як же вона ускладнює мені життя. Вона була в мене економкою, я на ній одружився. Нехай придбає собі з десяток спідниць і частіше їх міняє. Тоді можна буде крохмалити їх не так густо. Це ж бо навіть смішно, коли вони такі цупкі. Люди в трамваї таки мали рацію.

Підійматися сходами вгору було нелегко. Сам того не завваживши, він пішов повільніше. На третьому поверсі він подумав був, що вже в себе нагорі, й аж ужахнувся. Назустріч біг, щось наспівуючи, малий Мецґер. Побачивши Кіна, він показав пальцем на Терезу й поскаржився:

— А вона мене не впускає! Завжди зачиняє перед носом двері. Полайте її, пане професор!

— Як це розуміти? — грізно запитав Кін, радий, що йому ніби з неба впав цей цап-відбувалець.

— Ви ж бо мені дозволили. Я їй так і сказав.

— Кому це «їй»?

— Оцій.

— Оцій?

— Атож. Мати сказала, вона не повинна нахабніти, вона всього-на-всього служниця.

— Ох ти ж паскуднику! — вигукнув Кін і замахнувся, щоб заліпити малому ляпаса.

Той відсахнувся, спіткнувсь, упав і, щоб не покотитися сходами вниз, учепивсь у Терезину спідницю. Хруснуло так, як ото хрускає накрохмалена білизна, коли її розправляють.

— Що?! — крикнув Кін. — Ти ще й нахабнієш!

Цей малий песиголовець знущався з нього. Не тямлячи себе від люті, Кін кілька разів штурханув його ногами, потім, важко сопучи, підняв за чуприну, дав кістлявою рукою два чи три ляпаси й відкинув його вбік. Хлопець зарюмсаний подався сходами нагору.

— Я скажу матері! Я скажу матері!

Вгорі відчинилися й знов причинилися двері. Жіночий голос почав сваритись.

— Шкода ж бо гарної спідниці, — виправдовувала Тереза жорстокі побої, а тоді стала і якось по-особливому подивилася на свого захисника.

Настав слушний час, щоб її підготувати. Треба було щось сказати. Він також зупинився.

— Атож, спідниця справді гарна. «Що є тривкого?» — процитував він, радий, що здогадався словами прекрасного давнього вірша натякнути на те, що згодом однаково мало статися. Віршами можна якнайкраще сказати про все. Вони називають речі дуже описово, і все ж таки їх розумієш. Він рушив далі й, обернувшись до неї, промовив: — Чудовий вірш, чи не так?

— О так, вірші завжди чудові. Їх тільки треба розуміти.

— Все треба розуміти, — проказав він повільно й значуще. І зашарівся.

Тереза штовхнула його ліктем під бік, підсмикнула праве плече, перекинула голову на бік, але не на той, що завжди, й сказала ущипливо й зухвало:

— Що ж, побачимо. Тиха вода греблі рве.

У нього було таке враження, що вона має на увазі його. В її словах він відчув невдоволення. І пошкодував, що зробив отой безсоромний натяк. Глумливий тон її відповіді позбавив його решток мужности.

— Я... я не те хотів сказати, — пробелькотів він.

Вхідні двері врятували його й не дали йому розгубитися ще дужче. Він був радий нагоді сягнути рукою до кишені й пошукати ключі. Так він міг принаймні непомітно опустити погляд. Ключів Кін не знайшов.

— Я забув ключі, — сказав він. Тепер йому доведеться зламати ці двері, як тоді мушлю. Труднощі одна до одної, нічого не виходить. Він розгублено сягнув рукою до другої кишені штанів. Ключів ніде не було. Він шукав їх далі, коли це в замку щось клацнуло. «У помешканні злодії!» — блиснула в нього думка. І ту ж мить він побачив біля замка її руку.

— Зате мої зі мною, — промовила вона, сяючи від задоволення.

Добре, що він хоч не закричав пробі. Волання про допомогу вже мало не злетіло було йому з язика. Довелося б тоді все життя її соромитись. Він повівся, як хлопчисько. Щоб забути ключі