Засліплення - Еліас Канетті

до брата. Вроду він Ґеорґові, може, й пробачив би, її подарувала йому природа, то була не його вина. А спотворити себе штучно, щоб уникнути обтяжливих наслідків такої щедрої вроди, він не міг через свою волю — на жаль, слабку. Про те, яка вона в нього слабка, свідчило те, що він зрадив колись обраний фах і відверто перекинувся до психіатрії. Там він нібито чогось досяг. У душі він залишався гінекологом. Аморальний спосіб життя був у нього в натурі. Майже вісім років тому Петер, обурений ваганнями Ґеорґа, відразу припинив із ним листуватись і порвав кілька тривожних листів. А на те, що Петер рвав, він зазвичай не відповідав.

Одруження давало тепер чудовий привід відновити взаємини. Це саме завдяки зусиллям Петера в Ґеорґа прокинулася схильність до наукової кар’єри. І спитати в нього поради, тобто звернутися до його справжнього, природного фаху, було б зовсім не соромно. Як поводитися з цим несміливим, стриманим створінням? Вона вже не молода й до життя ставиться дуже серйозно. У жінки, що ото сидить напроти неї, — запевне багато молодшої, — вже четверо дітей, а в Терези ще жодної. «Діти в останню чергу». Як послухати, то все зрозуміло, але що вона мала на увазі насправді? Можливо, вона не хоче дітей; він теж їх не хоче. Він ніколи не думав про дітей. Нащо вона це сказала? Може, вона вважає його чоловіком аморальним? Як він живе, вона бачить. Уже вісім років вона знає про його звички. Знає, що він має характер. Хіба він коли-небудь ішов уночі з дому? Хіба до нього коли-небудь приходила жінка, бодай на чверть години? Ще коли вона стала до нього на службу, він недвозначно їй заявив, що принципово не приймає вдома ніяких гостей — ні чоловічої, ні жіночої статі, від немовлят і до старих дідів та бабів. Щоб вона, мовляв, нікого й на поріг не пускала. «Я ніколи не маю часу!» То були його власні слова. Який дідько в неї вселився? Мабуть, це все отой розгнузданий швець. Вона — простодушне, невинне створіння, а то хіба ця неосвічена жінка прониклася б такою любов’ю до книжок? Але той розбещений тип грав надто грубо. Рухи в нього були дуже виразні, навіть дитина, не знаючи, що він має на гадці, здогадалася б, що він мацає жінку. Таким неотесам, які дають волю рукам навіть серед вулиці, місце в закритих лікарнях. Вони схиляють порядних людей на брудні думки. А вона людина порядна. Швець її заразив. А то чого б вона подумала про дітей? Можливо також, чула, як про це хтось казав. Жінки часто розмовляють поміж собою. Вона, мабуть, бачила пологи, десь на одному з попередніх місць. Що ж тут такого, коли вона про все знає. Це краще, ніж якби довелося пояснювати їй самому. В її погляді ховається якась сором’язливість, у такому віці це справляє майже кумедне враження.

Я ніколи й не думав вимагати від неї чогось непристойного, аж ніяк. Я ніколи не маю часу. Шість годин мені потрібно для сну. До дванадцятої я працюю, о шостій повинен уставати. Собаки й решта тварин таке діло можуть робити й удень. Можливо, від шлюбу вона чекає саме цього. Навряд. Діти в останню чергу. Дурненька. Хотіла сказати, що про все знає. Вона знає про ланцюг, у кінці якого — готові діти. І висловлює це в чарівний спосіб. Вона відштовхується від незначної пригоди: діти розпустувалися, та фраза ось-ось мала злетіти з вуст; але погляд був призначений тільки мені — погляд замість признання. Що ж тут дивного. Адже коли людина про таке знає, то почувається якось незручно. Я одружився задля книжок, діти в останню чергу. Це нічого не означає. Того разу вона заявила, що діти надто мало вчаться. Я прочитав їй уривок з Араї Хакусекі. На радощах вона просто нетямилась. Так вона вперше себе й виказала. Хто знає, коли б іще я довідався про її ставлення до книжок. Тоді ми й зійшлися. Може, вона тільки хоче нагадати про це. Вона й досі та сама. Її думка про дітей відтоді не змінилась. Мої друзі — це її друзі. Мої вороги залишаються ворогами й для неї. Коротких слів невинний зміст. Про інші стосунки вона й уявлення не має. Я мушу бути насторожі. Щоб вона не злякалася. Я поводитимусь обачно. Як їй про це сказати? Розмовляти важко. Книжок про це в мене нема. Купити? Ні. Що подумає книгар? Я не свиня. Когось послати? Кого? Її саму? Тьху, власну дружину! Хіба можна бути таким боягузом! Я маю спробувати. Сам. Якщо не схоче вона. Жінка зчинить бучу. Сусіди в будинку... Управитель... Поліція... Всіляка негідь... А хто мені що зробить? Я одружений. Маю цілковите право. Бридота. І як тільки мені вдарило таке в голову? Це мене, а не її заразив швець. Ганьба. Цілих сорок років. І раптом на тобі. Я її пожалію. Діти в останню чергу. Якби ж знаття, що вона мала на увазі насправді. Сфінкс.

Цієї миті підвелася мати чотирьох дітей.

— Обережно! — попередила жінка, підпихаючи малюків лівою рукою вперед.

Правим боком вона, бравий офіцер, стала до Терези. Всупереч сподіванню Кіна, вона привітно кивнула головою своїй недоброзичливиці й промовила:

— Вам добре, ви ще не заміжня! — І засміялася; з її рота на прощання сяйнув разок золотих зубів.

Уже коли вона зійшла, Тереза підхопилася й несамовито закричала:

— Прошу, ось мій чоловік! Прошу, ось мій чоловік! Просто ми не хочемо дітей! Прошу, ось мій чоловік!

Вона тицяла на нього пальцем, смикала його за рукав. «Я мушу її вгамувати», — подумав він. Ця сцена була йому нестерпна, Тереза потребувала його захисту, вона кричала, не вгаваючи. Нарешті Кін підвівся на весь свій довгий зріст і при всіх пасажирах сказав:

— Так.

Її образили, вона мала захищатися. Вона відповіла так само нечемно, як на неї й напали. Її провини в цьому не було. Тереза знову сіла. Ніхто, навіть отой чоловік поруч із нею, якому вона постерегла місце, не став на її бік. Світ був отруєний прихильністю до дітей. Через дві зупинки Кіни сходили. Тереза рушила до дверей перша. Раптом він почув позад себе розмову:

— Найкраще в неї — це спідниця.

— Фортеця.

— Бідний чоловік.

— Що ж ти хочеш — стара відьма.

Усі засміялися. Кондуктор і Тереза, яка стояла вже перед східцями, нічого не почули. Та