Засліплення - Еліас Канетті
Аж ось прохоплюється голос, який знає все, — голос самого Бога: «Тут книжок немає. Все — марнота». Кін одразу усвідомлює, що це віщий голос. Кін хутко струшує з себе обгорілу потолоч і вискакує з вогню. Він урятований. Хіба було боляче? «Нестерпно, — відповідає він собі, — та все ж не так страшно, як те здається». Він невимовно щасливий, що почув цей голос. Немовби збоку спостерігає він, як сам-таки підстрибцем відходить од вівтаря. Пройшовши трохи, він обертається. Йому так і кортить посміятися з порожнього вогню.
І ось він стоїть, замислено споглядаючи Рим. Він бачить, як звиваються руки й ноги, довкола все просмерділося паленим м’ясом. Які ж дурні люди! Він забуває про свій зачаєний гнів. Один стрибок — і вони врятувалися б.
Зненацька — він не розуміє, що з ним діється, — люди обертаються на книжки. Він гучно скрикує й, нічого не тямлячи, кидається до вогню. Він біжить, задихається, проклинає себе, стрибає у вогонь, шукає, а тіла, благаючи, стискають його, мов лещата. Його поймає колишній страх, Божий голос приносить йому порятунок, він виривається й спостерігає те саме дійство з того самого місця. Чотири рази він дає пошити себе в дурні. Події починають розвиватися чимдалі швидше. Він відчуває, що його кидає в піт. Потай він уже чекає нагоди перевести дух, нагоди, яка може трапитись між збудженням і збудженням. Коли йому випадає перепочити вчетверте, його спостигає Страшний суд. Величезні хури, заввишки як будинок, як гора, до самого неба, з двох, з десяти, з двадцятьох, з усіх боків котять до ненажерливого вівтаря. Голос, могутній і нищівний, глузливо промовляє: «Тепер це книжки!» Кін скрикує й прокидається.
Ще й через півгодини він лежав, приголомшений і пригнічений цим сном, найстрашнішим із тих, які тільки пригадував. Один випадковий сірник, коли він просто задля втіхи блукає вулицями, — і бібліотеки нема! Він її застрахував і перестрахував. Та чи стане в нього сили жити далі після того, як загинуть двадцять п’ять тисяч томів, не кажучи вже про те, щоб іще й стягувати відшкодування? Він застрахував їх, бувши в настрої, гідному зневаги, і згодом соромився власного вчинку. Він залюбки скасував би це страхування. Та щоб ніколи вже не переступати поріг закладу, де на книжки й худобу поширюються ті самі закони, щоб спекатися агентів, яких, нема сумніву, послали б до нього додому, — тільки задля цього він вчасно сплачував необхідні внески.
Розкладений на складники, сон свою владу втрачає. Позавчора Кін розглядав мексиканські піктографічні манускрипти. На одному з них два жерці, вбравшись ягуарами, приносили в жертву бранця. Про Ератосфена, старого бібліотекаря з Александра, Кін згадав кілька днів тому, коли йому випадково трапився на вулиці якийсь сліпий. Назва «Александрія» будила в кожній людині спогад про пожежу в знаменитій бібліотеці. На одній середньовічній гравюрі, з наївности якої він завжди сміявся, було зображено десятків зо три євреїв, що горіли яскравим полум’ям і навіть на вогнищі вперто викрикували свої молитви. Мікеланджело викликав у нього захват; найвище він ставив його «Страшний суд». Там грішників тягли до пекла бездушні чорти. Один із проклятих, утілення страху й горя, обхопив долонями свою боягузливу вперту довбешку; чорти щось робили з його ногами; лиха він ніколи не помічав, не бачив і власної напасти, що оце його спіткала. Вгорі стояв Ісус Христос, вигляд він мав геть не християнський і жорстокою, важкою рукою посилав прокляття. З усього цього ві сні й народилося сновидіння.
Викотивши з кімнати умивальника, Кін почув незвично високе «Уже встали?». І чого ця жінка так горлає, та ще й зрання, коли ще майже спиш? Це правда, він обіцяв їй книжку. Їй можна дати лише якийсь романчик. Тільки ж від романів пуття не багато. За втіху, яку вони, може, й дають, треба платити й переплачувати: вони розбещують і найкращу вдачу. Вчишся влазити в шкуру будь-якої людини. Добираєш смак у всілякій метушні. Розчиняєшся в постатях, які тобі до вподоби. Починаєш розуміти кожну позицію. Покірно переймаєшся чужими потребами й надовго забуваєш про власні. Роман — це клин, що його актор-письменник убиває в цілісну особистість свого читача. І що краще він розрахує клин та опір, то глибше пощастить йому розколоти особистість. Держава мала бути б зацікавлена в тому, щоб заборонити романи.
О сьомій Кін знову відчинив двері. Тереза стояла за ними, впевнено й скромно, як завжди, тільки ще дужче схиливши набік голову.
— З вашого дозволу! — зухвало нагадала вона.
Мізерія крови, яку мав Кін, ударила йому в голову. Ця клята спідниця висне тут і пам’ятає про все, що їй колись необачно пообіцяли.
— Ви хочете книжку! — закричав він, і голос у нього зірвався. — Ви її матимете!
Він жбурнув двері їй в обличчя, продибав тремтячими ногами до третьої кімнати й одним пальцем дістав «Штани пана фон Бредова». Ця книжка стояла в нього ще від далеких шкільних років, коли він давав її читати всім однокласникам; Кін просто не міг терпіти її через огидний вигляд, в якому вона відтоді опинилася. Вкрита плямами палітурка й заяложені сторінки викликали в нього зловтіху. Він спокійно повернувся до Терези й тицьнув їй книжку під самісінькі очі.
— У цьому не було потреби, — сказала вона й дістала з-під пахви грубий стос паперу — обгорткового паперу, Кін завважив його аж тепер.
Тереза неквапно вибрала потрібний аркуш і накинула його на книжку, як сорочечку на немовля. Потім узяла ще один аркуш і промовила:
— Подвійний шов ніколи не завадить.
Коли виявилося, що нова обкладинка тримається не дуже добре, вона зірвала її й приміряла третю.
Кін стежив
