Засліплення - Еліас Канетті

Нарешті вони ступили до помешкання. Тереза відчинила двері до його спальні й показала, щоб він ішов туди.

— Я зараз прийду, — сказала вона й залишила його самого.

Він роззирнувся і з полегкістю зітхнув, вийшовши з в’язниці на волю.

Так, це його батьківщина. Тут із ним нічого не може статись. Він усміхається на саму думку про те, що з ним тут щось могло б статись. Кін уникає дивитися в бік канапи, де він спить. Кожній людині потрібна батьківщина — не така, якою її розуміють примітивні ура-патріоти, й не релігія, оте невиразне передчуття батьківщини на тому світі, ні — така батьківщина, яка здатна зімкнути ґрунт, працю, друзів, відпочинок і духовний світ в одне природне, впорядковане ціле, у власний космос. Найдостеменніше визначення батьківщини — бібліотека. Жінок слід тримати від своєї батьківщини якомога далі, так буде найрозважливіше. А якщо все ж таки зважишся котрусь туди впустити, то спершу треба докласти зусиль, як зробив він, щоб вона повністю асимілювалася до цієї батьківщини. За вісім довгих, тихих, наполегливих років книжки домоглися того, що ця жінка стала йому покірною. Сам він для цього й пальцем не кивнув. Його ім’ям жінку завоювали його друзі. Звичайно, проти жінок можна сказати багато чого, тільки дурень бере шлюб без іспитового терміну. У нього не забракло здорового глузду зачекати, поки йому сповниться сорок. Нехай хтось інший спробує витримати, як він, оцей восьмирічний іспитовий термін. Те, що мало статися, визрівало поступово. Людина сама господар своєї долі. Як добре подумати, то йому бракувало тільки дружини. Він — не якийсь там джигун (на згадку про «джигуна» в уяві йому щоразу постає його брат Ґеорґ, гінеколог), ні, він — хто завгодно, тільки не джиґун. Але важкі сни останнім часом пов’язані, певно, з його надзвичайно напруженим життям. Тепер усе буде по-іншому.

Смішно й далі ухилятися від того, що тобі належить зробити. Він — чоловік; що тепер має статися? Статися? Це вже занадто. Спочатку треба визначити, коли це має статись. Якщо тепер, то вона відчайдушно впиратиметься. Його це не повинно збити з пантелику. Нема нічого дивного в тому, що жінка захищає свій останній скарб. Щойно це станеться, вона буде від нього в захваті, бо він — чоловік. Такі нібито всі жінки. Отже, це станеться тепер. Вирішено. Він дає собі слово чести.

По-друге: де це має статись? Огидне запитання. По-суті, весь цей час перед очима в нього стояла якась канапа. Погляд його ковзав уздовж полиць, канапа ковзала вслід. На ній лежала мушля з морського берега, величезна й синя. Де він затримував очі, там ставала й канапа, незграбна і принижена. Вигляд вона мала такий, немовби тримала на собі весь тягар книжкових полиць. Коли Кін опинявся поблизу справжньої канапи, то різко відвертав голову й відходив якомога далі вбік. Тепер, коли рішення ухвалено й підкріплено словом чести, він придивляється до канапи пильніше й довше. Щоправда, погляд його — либонь, за звичкою — ще кілька разів відскакує вбік. Та зрештою він таки спиняється. Канапа — справжня, жива канапа — стоїть порожня, і нема на ній ні мушлі, ні якогось іншого тягаря. А якщо на ній виявиться справжній тягар? Якщо її вкрити шаром гарних книжок? Якщо канапу геть завалити книжками, і її майже не стане видно?

Кін скоряється своєму геніальному імпульсу. Він приносить цілий оберемок книжок і старанно перекладає їх на канапу. Краще, звичайно, брати книжки згори, але часу обмаль, вона сказала, що зараз прийде. Кін відмовляється від свого наміру, залишає драбину на місці і обходиться творами, які вибирає внизу. Він складає один на один по чотири-п’ять важких томів і квапно погладжує їх рукою, перше ніж принести нові. Книжок гірших він не бере, щоб не образити жінку. Хоч вона в цьому й мало що тямить, він про неї дбає, адже до книжок вона ставиться делікатно й тактовно. Вона ось-ось прийде. Побачивши завалену книжками канапу, Тереза, як людина, що в усьому любить лад, одразу підійде ближче й запитає, де їм місце. Так він заманить це створіння, яке ні про що не здогадується, в пастку. Назви книжок стануть зручним приводом для розмови. Він посуватиметься до мети поволі, крок за кроком. Потрясіння, яке її чекає, — величезна подія в житті жінки. Він не хоче її злякати, він хоче їй допомогти. Тільки в такий спосіб можна діяти сміливо й рішуче. Зайва поквапність йому ненависна. Він благословляє книжки. Якби ж вона тільки не закричала.

Він уже один раз чув був якийсь невиразний звук, так ніби прочинилися двері в четвертій кімнаті. Кін не звертає на це уваги, у нього справи важливіші. Він оглядає від письмового столу забарикадовану канапу, прикидає, яке вона справляє враження, і його сповнює почуття любови і вдячности до книжок.

Цієї миті її голос каже:

— А ось і я.

Він обертається. Вона стоїть на порозі сусідньої кімнати, в сліпучо білій нижній спідниці, отороченій широким мереживом. Спершу він пошукав очима синій колір — колір небезпеки. Тепер він злякано переводить погляд угору: блузку вона не скинула.

Слава Богу. Спідниці нема. Тепер мені не доведеться нічого м’яти. Хіба це пристойно? Ото пощастило. Я посоромився б. Як вона так може? Я сказав би: «Скинь її». Я б цього не зробив. Стоїть собі, ніби так і треба. Ми знаємо одне одного вже, либонь, дуже давно. Ну звісно, моя дружина. У будь-якому шлюбі. Звідки вона про це знає? Була на службі. В одного подружжя. Всього надивилась. Як тварини. Те, що потрібно, вони знаходять самі. У голові в неї не книжки.

Тереза, похитуючи стегнами, ступає ближче. Вона не ковзає й не пливе, вона йде перевальцем. Виходить, то через накрохмалену спідницю складається враження, немовби вона ковзає чи пливе. Вона радісно промовляє:

— У такій задумі? Ох, ці вже мені чоловіки! — Потім згинає мізинний палець, свариться й показує ним на канапу.

Треба й мені туди підійти, думає Кін і ту ж мить опиняється — він не розуміє, як це сталося — біля неї. Що він має тепер робити — покласти на книжки? Він тремтить від страху, благально дивлячись на книжки, на цей останній прихисток. Тереза перехоплює його погляд, тоді нахиляється й одним розгонистим рухом лівої руки згортає всі книжки на підлогу. Кін безпорадно ступає до них, хоче закричати, жах перехоплює йому горло, він намагається ковтнути й не