Засліплення - Еліас Канетті

— Що ви таке кажете, ласкава пані! Та де ви бачили чоловіка, якому б ви не подобались? Б’юся з вами на що завгодно об заклад, такого чоловіка ви не знайдете. Його просто немає, ласкава пані. Нехай буде проклята моя жорстока доля! Пан шеф не дасть нашому братові потішитися таким тріумфом. Як, скаже він, купувальниця йде з простим службовцем?! А що як їй десь нагодиться її пан чоловік? Пан чоловік, якщо мені вільно так висловитись, розгніваються. Вибухне гучний скандал. Службовець до мене, мовляв, повернеться, а ось купувальниця — ні. Хто сплатить збитки? Я! Дороге задоволення, скаже пан шеф. Теж правда, ласкава пані. А ласкава пані знають пісню про бідного баламута, красеня баламута? «Побивайсь — не побивайсь...» То виберімо цей! Ви будете задоволені ліжками, ласкава пані.

— Ну, перепрошую, ви просто не хочете. Я за вас заплачу.

— Якби ласкава пані сьогодні ввечері мали час... Але ж я можу собі уявити. Пан чоловік щодо цього невблаганні. Сказати правду, я його розумію. Коли б я мав щастя бути паном чоловіком вродливої жінки — не можу навіть сказати вам, ласкава пані, як би я пильнував. «Побивайсь — не побивайсь, а гулять не сподівайсь». Кінцівка моя. Знаєте, що мені спало на думку, ласкава пані? Я складу на вашу честь пісеньку, ласкава пані, — про те, як ви лежите на новому ліжку, в самій, так би мовити, піжамі, а розкішні... Даруйте, то зупинімося на оцьому. Дозвольте провести вас до каси, ласкава пані?

— І не подумаю! Спершу ми підемо з вами й пообідаємо.

Пан Велетель, прислухаючись до їхньої розмови, дедалі дужче хвилювався. Чому цей Вульґер, як відмовляється, завжди посилається на нього? Замість радіти, що «матінка» заплатить за його обід. У цих службовців просто манія величі. Щовечора до крамниці по нього заходить якась нова, всі такі молоденькі, йому в дочки годяться. Ця «матінка» може піти, не купивши гарнітура. Якій же «матінці» сподобається, коли відмовляються від її запрошення! Цей Вульґер забагато собі дозволяє. Він уже починає підгортати під себе фірму. Сьогодні середа. Чому саме в середу йому, Велетелю, не побути шефом?

Напружено дослухаючись, Велетель надувався, мов індик. Він відчував підтримку з боку «матінки», яка затято сперечалася за перегородкою з його службовцем. Про нього, Велетеля, вона говорила таким самим тоном, як і решта «матінок». Як тільки сказати про це Вульґеру? Якщо говорити надто багато, той запевне відповість зухвало, адже середа, і він утратить непогану купувальницю. Якщо говорити надто мало, той, мабуть, не зрозуміє його. Найкраще, либонь, — це короткий наказ. Чи дивитися при цьому в обличчя «матінці»? Ні. Ліпше стати перед нею й повернутись до неї спиною, до них двох Вульґер поставиться шанобливіше.

Велетель ще хвилю зачекав, доки стало очевидно, що по-доброму сторони не домовляться. Потім тихенько сплигнув з конторського стільця й ступив два широкі крочки до скляних дверей. Рвучко розчахнувши їх, він спритно вистромив голову — а вона була найбільшою частиною його тіла — й пронизливим фальцетом крикнув:

— Та йдіть уже, Вульґере!

У того так і застрягло в горлі оте «пан шеф», посилаючись на якого службовець уже всоте вибачався.

Тереза різко крутнула головою й палко прошепотіла:

— О, а я що казала!

Перше ніж вирушити на обід, вона б залюбки подарувала вдячний погляд панові шефу, але той уже давно сховався в конторі.

Очі у Вульґера люто зблиснули. Їхній глузливий погляд прикипів до накрохмаленої спідниці. Він, певно, остерігався дивитись їй в обличчя. В розтопленому маслі його голосу зараз відчувся б присмак пригорілого. Він знав про це й мовчав. Аж коли вони вже виходили з крамниці, він, пропустивши Терезу вперед, за звичкою зробив широкий рух рукою, роззявив рота й промовив:

— Прошу вас, ласкава пані!

Мобілізація

До будинку № 24 на Ерліхштрасе жебраки та вуличні крамарі не потикалися вже багато років. У комірчині відразу при вході день при дні чатував, перехоплюючи всілякий набрід, сторож. Людям, які сподівалися знайти в цьому будинку співчуття, навіювало жах овальне вічко на звичайній висоті, під яким було написано: «Портьє». Проходячи повз ці двері, вони щоразу низько вклонялись і святобливо дякували, так немовби одержували бозна-яку милостиню. Одначе їхня обачність була марна. До того звичайнісінького вічка сторожеві було байдуже. Він помічав людей ще задовго до того, як вони під ним прослизали. Сторож мав свій власний, випробуваний метод. Цей поліцейський на пенсії був хитрий і незамінний. У вічко він людей, звісно, бачив, та тільки не в те, якого вони так остерігались.

На півметровій висоті від підлоги він просвердлив у стіні своєї комірчини ще одне вічко. Тут, де на нього ніхто не сподівався, він стояв навколішках і пильнував. Світ для нього складався зі штанів і спідниць. Ті, що їх носили в будинку, сторож добре знав, чужі він оцінював за фасоном, вартістю й гідністю. Він робив це так упевнено, як колись заарештовував людей. Помилявся він рідко. Коли з’являвся підозрілий суб’єкт, сторож, ще стоячи навколішках, тягся короткою кремезною рукою до клямки на дверях, поставленої — ще один його винахід — навпаки. Він так рвучко схоплювався на ноги, що клямка відчинялася сама. Потім він роззявляв на того суб’єкта рота й бив його мало не до смерти. Щомісяця першого числа, коли сторожеві приносили пенсію, він дозволяв усім входити до будинку безперешкодно. Ті, кому це було потрібно, добре про те знали й цілими юрбами сунули до мешканців будинку, зголоднілих протягом цілого місяця за жебраками. Тим, хто не встигав прохопитися першого числа, іноді ще щастило зробити це другого чи й третього; принаймні гнали їх у шию не так нещадно, як згодом. Від четвертого числа спробувати щастя ризикували тільки новаки.

Кін потоваришував зі сторожем після одного незначного випадку. Якось увечері він повертався з незвичайної прогулянки додому. В під’їзді було вже темно. Зненацька хтось закричав на нього:

— Ох ти ж лайно смердюче, зараз я потягну тебе до поліційної дільниці!

Сторож вискочив з комірчини й спробував схопити його за горло. Воно було дуже високо, й чоловік ніяк не міг до нього дістатися. Нарешті він збагнув, що зробив неприпустиму помилку. Йому стало соромно, йшлося ж бо про його престиж знавця штанів. Злагіднівши, мов кішка,