Логіка речей - Василь Дмитрович Кожелянко
Але не від різних там екстремальних витребеньок на кшталт вареників з устрицями, шашликів з бізонини чи слимаків з банушом, а — від простих здорових страв із натуральних продуктів: хліба, сиру, картоплі, м’яса, для чого, як відомо, треба мати зуби. Ну і склянки домашнього виноградного вина. Звичайно, вино можна пити і без зубів, але якщо ти перед тим не з’їв трохи вогненно наперченого гуляшу, то навіщо тамте вино?!
Пан Миколай зуби мав, і ними, у прямому сенсі, тримався за те, що більшість людей називають життям. Йому тепер було смішно з тих лицемірів, особливо з числа причетних до літератури і мистецтва, які підносять якісь абстрактні високі цінності і зневажають прості й необхідні речі: їжу, одяг, напої… Хоча для них самих, майже без винятків, це «низьке» значить дуже багато, а для декого взагалі є сенсом життя. Але писати про це — зась! Писати треба про високе. Наприклад, про секс…
Анастасія прибилася до нього, як бездомна кішка, хоча дім вона мала — двокімнатну квартиру в місті, в якій мешкала з дорослою донькою. Вона приїхала до пана Миколая купити меду. Колишні його колежанки, мовляв, розповідали їй, що він, переїхавши в село, розвів бджіл і добуває страшенно добрий мед, бо не дає бджолам на підгодівлю жодного грама цукру. А в її доньки горло болить.
Пан Миколай довго дивився на цю дівчину з сивіючим волоссям, а коли збагнув, що до чого, нечемно розсміявся. Прибула ледь почервоніла, повернулася і швидко пішла з наміром сильно грюкнути металевою хвірткою.
— Пані, зачекайте, прошу вас, — пан Миколай зрозумів, що ні з того, ні з сього образив незнайомку, тож не міг цього залишити так. Він перепинив прибулу біля брами:
— Пані, вибачте, але тут трапилося непорозуміння, і я хотів би з’ясувати, що до чого.
— То у вас нема меду на продаж?
— Нема, але…
— До побачення.
— Але звідки… Поясніть, якщо не важко…
Незнайомка зупинилася, нерішуче взялася за клямку.
— У мене є мед, — знайшовся пан Миколай, — але не на продаж, а до чаю.
— Ви мене запрошуєте на чай?
— Запрошую.
Незнайомка пильно оглянула пана Миколая: високий, сухорлявий, засмаглий, сивий, у широких синіх джинсах і білому клубному джемпері грубого плетіння, на американського мільйонера схожий. Але не мільйонер, бо медом торгує, принаймні так про нього кажуть.
— На мене таксі чекає, - сказала Анастасія.
— Відпустіть, я вам потім телефоном викличу інше.
Коли вони всілися на веранді за чаєм з медом і різним печивом, пан Миколай спитав, хто їй порекомендував його як медоторгівця.
— Маргарита Карлівна.
— А ви працюєте?…
— Так, влаштувалася того ж року, коли ви їх покинули.
— У Марго… — пан Миколай ще раз засміявся, але вже з дотриманням усіх правил пристойності.
Він згадав, як прощався зі своєю колежанкою, пишнотілою Марго, вона тоді ще не знала, що це вони останній раз у ліжку, але він знав, тому триндів, що до голови прийде. Казав, що перебрався у село, хоча насправді це було просто передмістя сільського типу, що розвів бджоли, дванадцять штубеїв, тобто вуликів, бо він династичний пасічник, Марго, ти не знала? Так, з діда-прадіда, він уміє дуже правильно обходитись із цією божою худібкою, головне, Марго, не давати їм цукру, бо тоді буде ерзац-мед, ну, як би ти оце з вібратором… а позаяк, мила моя, бджоли вимагають уваги постійної, то я навіть не знаю, коли зможу до тебе приїхати.
З Маргаритою Карлівною він більше не бачився, але легенда про автентичний мед пішла в люди.
Він це й розповів Анастасії, мудро обійшовши обставини, за яких бджолярська історія народжувалася. Потім він познайомив гостю зі своїми псами — чорно-білим фокстер’єром Барсієм, або просто Барсиком, і кавовим кокер-спанієлем на ім’я Шоколадний Джо, названим так не лише за масть, а й за те, що більше від мозкових кісток і сирих курячих яєць полюбляє шоколадні цукерки, хотів іще познайомити з білим котом Бегемотом, але того не було вдома. Коли було випито чай та обговорено вади й переваги його колишньої, а її теперішньої праці, пан Миколай запропонував гості келих вина. Виноградного, сам робив, пані Анастасіє.
— Хочете мене споїти?
— Боже збав. Келих червоного вина ще нікому не зашкодив. Та й навіщо мені вас споювати?
— Хто вас знає, мужчин, — Анастасія кокетливо блиснула карими очима. Пан Миколай помолодів на п’ять з половиною літ. Він приніс із пивниці кришталевий жбан червоного вина, а з кухні трохи сиру й городини, келихи чомусь ви- брав найкращі — на тоненькій ніжці, богемського скла з матовими візерунками і золотими обідками.
Чим цікаве вино?
Тим, що, коли розумієш, воно є повною протилежністю горілці та пиву. Справа не в кольорі, запаху і смаку, а в усвідомленні того, що п’єш.
Коли ти кажеш собі: я п’ю пиво, то бачиш себе футбольним уболівальником, який за всякого результату матчу мусить випити; робітником, котрий чесно відпрацював зміну і вже проминув прохідну; шмаркачем, що входить у доросле життя, від якого він уже встиг стомитися, бо воно йому, бач, остобісіло; пенсіонером, що п’є винятково зі скляної тесаної гальби і неодмінно з рибкою; провінційним снобом, який визнає лише імпорт, тому ніколи не буде пити свіжий пляшковий «Славутич», якщо доступний прострочений бляшанковий «Туборг».
Коли ти п’єш горілку, то уявляєш себе чоловіком із телевізійної реклами, який у компанії ще двох собі подібних тупцює довкола пенька, застеленого газеткою, на якій — традиційні шпроти, зелена цибуля, канапки з кав’яром і ще зовсім сухі «стопарики»; важливою персоною, яка, постановивши чергове «доленосне» рішення, нервово йде в суміжну з робочим кабінетом кімнату відпочинку, випиває чарку елітної горілки і дзвонить секретарці, аби негайно принесла
