Логіка речей - Василь Дмитрович Кожелянко
Він не знає, що тоді відповість.
Тому не слід бути хитрим, треба бути самим собою — підступним, егоїстичним, хтивим, себто грішним, а там Бог хай дивиться, принаймні йому не буде поставлено в докір, що він зі страху перед пеклом наприкінці життя почав удавати з себе смиренного святенника. Ні, він був підлим грішником, таким і залишиться! «Та останнім часом ти щось мало зла коїш, Миколаю, треба вчинити щось мерзотне!» Він почав думати, яку гидоту йому вчинити б не лише в помислах, а й у ділах.
Може, вигнати кібєніматері Анастасію з хати?
Гм, але гірше стане йому, бо вже не зможе без неї, навіть з огляду на побутову мороку та й чи буде злом для Анастасії, яка в такому разі зможе ще щось знайти собі в житті, бо ж гарна, нестомлена, молодява. Може, зґвалтувати її доньку? Гм-гм.
Чим? Тоді залишається одне: вбити лисицю! Але ж це не підлість, а господарська необхідність, така ж, як і ловлення мишей на пастку (бо кіт Бегемот мишами гребував), що ж, тоді треба вбити лисицю з почуттям особливо брутальної садистської насолоди, постановив собі пан Миколай, хоча не знав, що це таке.
Коли прийшов вересень, а Анастасія поїхала на тиждень до доньки, пан Миколай став готуватися до вбивства лисячого поріддя. Він вийняв зі сейфу й заходився чистити п’ятинабійну напівавтоматичну мисливську рушницю, яку справив собі тоді, коли вертівся біля начальства, що, як відомо, полювання вважає вищою формою діяльності своєї біологічної популяції. Пан Миколай брати участь у полюванні мусив (хоча й страшенно цього не хотів), інакше його з елітної отари вигнали б як некондиційного, а це позначилося би на його добробуті. Тому він ходив, витративши перед тим купу грошей на рушницю, амуніцію та порідних псів. Прихильність до псів — істот шляхетних, добрих і розумних, на відміну від людей, — це єдине, що приємного він виніс із тих мисливських виправ. А так це був суцільний кошмар. Стріляв він навмисно навмання, тому ніколи нікого не вбивав, за що постійно ставав об’єктом кпин колег-мисливців, коли після стрілянини розкладалися напої та наїдки на пеньку.
Дивитися на закривавлені туші зайців, диких кіз і свиней довкола було нестерпно, тому пан Миколай завжди пив багато горілки, через що опісля два-три дні карався лютим бодуном. Якраз тоді він найбільше ненавидів полювання, мисливців, вогнепальну зброю і ставав на бік дикої фауни.
Звірів ти вбиваєш одного за одним із напівавтоматичної зброї, нерідко з оптичним прицілом, а він, звір, що має проти тебе, крім швидких ніг?! Якщо ти такий великий воїн, то чому не йдеш убивати собі подібних теж із вогнепальною зброєю, теж одягнутих у камуфляж, теж на потужних джипах із прожекторами?! Ага, боїшся! А якби тебе голого, без рушниці та без ножа вкинути у хащі, а голодні вовки влаштували б на тебе облаву, тобі добре було б? Так і дикому цапові, якого ви, вгодовані двоногі зі зброєю, оточуєте для вбивства заради розваги. Ще якось можна зрозуміти звіровбивство заради харчу, аби вижити, якщо немає інших засобів, але ваші криваві ігрища, тобто вбивства беззбройних, безборонних, невинних істот — це просто помста світові живих (по-справжньому) за власну неповноцінність, за приниження перед іще вищим начальством і, звичайно, за імпотенцію. Сам пан Миколай імпотентом ніби не був, тому й, очевидно, не мав потреби полювати на живих істот, вписаних у природу органічно.
Але тепер усе не так. Виправа на лисицю — це не номенклатурна розвага, це — акт, можна сказати, онтологічний, крім того, необхідно відновити порушену психологічну рівновагу в мікросоціумі, бо он, сусідка Ефтимія захворіла через те, що лиси забрали в неї вже восьмеро тримісячних курят.
Тому — смерть рудим хитрим чотириногим!
До цієї справи пан Миколай підійшов ґрунтовно. Спершу він критично подивився сам на себе збоку і з’ясував, що хоча він якихось тяжких хвороб не має, а так усього потроху, проте через певне зношення організму, спричинене віковим навантаженням, померти може будь-коли. А планований похід на лиса може це пришвидшити, бо, він себе знав, буде нервове напруження. Тому пан Миколай уявив собі, що станеться, коли він таки помре на цьому дурному полюванні. Ну, його тіло, як заведено, закопають, а ось — Анастасія… Їй ще жити й жити. Двадцятитрирічна різниця у віці для сімейного життя розумна, але в сенсі біологічного існування має деякі незручності — вдівство неминуче. Пан Миколай уже думав про це і не раз пропонував Анастасії одружитися з ним, аби вона не залишилася солом’яною вдовою, або хоча б заповісти їй обійстя, але вона навідріз відмовилася, мовляв, живе з ним не за соціальний статус і не за можливість успадкувати нерухомість. «А за що?» — «Ето любов», — жартувала Анастасія, і пан Миколай мусив вірити.
Отож, для початку він, вдягнувши костюм із краваткою, побував у нотаріуса і оформив заповіт на Анастасію, за яким у разі його смерті їй залишається будинок і земля, а по тому знову взявся за рушницю.
Пан Миколай вирішив з ночі засісти в кукурудзі й сидіти там до ранку, аж поки не прийде лисиця, ймовірно, з малим, якого вона тепер вчить добувати собі м’ясо насущне. Цілий день він готувався. Вкотре чистив рушницю, готував набої, вибивав пил із камуфляжу, пастував шнуровані черевики, міняв батарейки в ліхтариках, готував собі канапки з сиром, шинкою і овочами, а під вечір заповнив термос чаєм з медом і коньяком. Узяв також ножі — мисливський з роговою рукояттю та червоний швейцарський багатофункціональний складанець.
Засідку він собі влаштував у кукурудзі на розумній відстані від лисячої стежки, яка, за його розрахунками, пролягала між сухим картоплинням і новою недобудованою криницею.
З цією криницею він мав мороку — у старій почала спадати вода, тому він наймив лозошукача
