Логіка речей - Василь Дмитрович Кожелянко

віку, і тут страх смерті бере свій довгоочікуваний реванш, із садизмом, гідним найвидатнішого серійного вбивці-маніяка, цей підлий страх мучить тебе вдень і вночі, за столом і в ліжку, в авті і на підводі… Він полюбляє приходити до тебе саме тоді, коли чиниш щось якщо й не причетне до вічності, то принаймні довготривале в часі: тешеш скульптуру з мармуру, займаєшся сексом без контрацептивів чи муруєш криницю з дикого каменю. Триває такий стан у кожного по-своєму; у пана Миколая він закінчився тоді, коли йому минуло вісімдесят років. Тепер уже страху не було, його заступила люта цікавість.

Аби краще підготуватися до неминучого, пан Миколай ще на цьому світі почав фіксувати й аналізувати моменти, що випадають зі звичного часопростору. Переважно це було пов’язано зі сном. Ні, такі банальності, як пари аналогій: засинання — вмирання, сновидіння — мандрівки душі, пробудження — воскресіння, він усерйоз не сприймав, його захоплювала дзенівська концепція життя як сну, радше він підходив до цього у дусі дзену — байдуже, ти сниш цей світ чи, навпаки, світ снить тебе, адже і те, й те — ілюзії; його дуже цікавив стан між пробудженням зі сну і усвідомленням самого себе. Такий проміжний стан він почав помічати в себе вже давно, але останніми роками зосереджувався на ньому чимраз більше.

Ось ти прокинувся, ти вже є, свідомість, але ще невідомо чия — твоя чи свідомість просто, зафіксувала твоє буття, але ти ще не знаєш: хто ти? де ти? що було вчора і чи взагалі щось було? яка пора року за вікном? у якому ти часі? у якому просторі? Є лише свідомість без атрибутів матеріяльних вимірів, і в ній — ти! За мить з’являється усвідомлення земної реальности, й ти повертаєшся в цей світ, себто в будні. Прикметно, що після алкогольного отруєння, яке, здавалось би, сприяє притлумленню пам’яті, ефект проміжного стану не з’являється, тоді відчуття реальности твого я і матеріяльних вимірів з’являється миттєво, просто спрацьовує «вмикач». Пан Миколай, плекаючи потаємну надію на існування після фізичної смерти, намагався саме так уявляти собі потойбіччя: ти є в свідомості — неважливо, як уже було сказано, в чиїй, твоїй чи якійсь світовій, у чистій свідомості, де не існує жодних атрибутів матеріяльного світу — ні часу, ні простору, ні енергії, ні маси, ні квадрату швидкости світла, цебто величини для вимірювання цих сутностей, а саме світло, звичайно, — є. Але позаяк є свідомість, то мусять бути якісь відчуття; ось тут він і наблизився до понять раю і пекла. Тут просто, це можуть бути відчуття радості, добра та блаженства, або суму, горя і страждання, а за умов відсутності часу ці відчуття є вічними, таким чином ти потрапиш або в рай, або в пекло. Відтак з’являється друге питання: від чого залежить твій маршрут у потойбіччі? Логіка елементарних речей підказувала: куди потрапляєш ти після смерті фізичного тіла — до раю чи до пекла — залежить від твого земного існування, що ти там чинив — добро чи зло. За законом справедливості. Це зрозуміло, але найбільше дошкуляло панові Миколаю третє питання, що органічно висновувалося з другого: хто диспетчер, тобто суддя, іншими словами, хто вирішує, на які вічні відчуття ти заслуговуєш там, зважаючи на твої діяння тут? Після довгих років вагань пан Миколай нарешті вимовив це слово — Бог, і відразу ж зрозумів, що його перспективи препогані…

Увечері, закриваючи курятник, Анастасія недорахувалася однієї курочки.

— Може, заснула десь на горісі, - припустив пан Миколай.

— Може, вранці побачимо.

Вранці курочка не знайшлася, і пан Миколай зрозумів, що то лисицина робота. Якщо вона вже внадилася до курей, то не зупиниться, доки не повиносить усіх. З одного боку, хай, йому не шкода, а з іншого — у нього родина: Анастасія, яка годує цих курей, його дорослі одружені син і донька, яким так приємно дати гостинця — на зупу онукам, коли вони навідуються, знову ж таки Анастасіїна донька вже не чужа.

— Насте, я застрелю її!

— Кого, Миколаю Францовичу?

— Лисицю.

— А може, її просто налякати… а втім, як знаєте… курей шкода. Але, Миколаю…

— Я зрозумів, Насте, я зроблю це, коли тебе не буде вдома.

Серпень на землі був проти будь-якого вбивства, серпень серед людей — навпаки. Може, саме тому, що цей місяць завжди приносить найбільше смертей, горя і руйнувань, він такий світлий, прозорий, небесний. Серпень несе людям матеріяльний жах і духовне просвітлення.

Серпень спонукає замислитися про високе, подивитися в небо — лагідне вже не сліпуче сонце сприяє цьому, — а він, земний Миколай, задумав убивство живої істоти. Ні, треба відкласти цю справу до вересня.

Задовлений таким рішенням пан Миколай уже тепер почав збиратися на майбутню мисливську виправу. Він витягнув із шафи камуфляжну військову куртку, одягнув і подивився у дзеркало, яке останніми роками йому нічого, крім депресивного настрою, не завдавало. Гм…

Але ж можна старіти і красиво… Хічкок, Пікассо, Шон Коннері, вуйко Штефан… А він, статечний Миколай, ще нічого так… якщо правильно використовувати світлотінь. Особливо після того, як він завів собі цапину борідку, яка називається професорською. Найсмішніше те, що він і був професором. Колись. Професором атеїзму. На цій академічній дисципліні він побудував свою кар’єру, добробут, становище в суспільстві. Тому йому так важко було вимовити слово Бог. А коли він усе-таки це вимовив, почалося болісне, суперечливе з’ясування стосунків, не взаємне, звичайно, а ставлення людини до Нього і хворобливі фантазії-припущення про зворотнє реагування. Пан Миколай вважав, що просити в Бога поблажливости після того, як десятиліттями доводив, що Його не існує, - це підла, не гідна його, як людини поважної, хитрість. А його гординя, якої він не міг і не бажав здолати, не дозволяла розпростертися плазом перед Ним у пилюці, аби скоритися щиро. Тим паче, якщо Бог — є, і він знає все, то Йому відомо і про його, Миколаєву, гординю, і про фальшиве увірування, і про удавану покору.

А з іншого боку, пан Миколай щиро хотів примиритися з Богом… але так, аби не було принижено його гідності як людини бундючної… Щоправда, у досвітні хвилини безжальної чесности з собою пан Миколай зізнавався сам собі,