Логіка речей - Василь Дмитрович Кожелянко

хотілося знати, як закінчиться тутешнє, як відбудеться перехід і — що там? Що тут — уже відомо, він уже майже все бачив, його ніщо вже не дивує, але — що там? Він багато читав — і містиків, і богословів, і воскреслих із клінічної смерти — про золотисто-зеленкуватий тунель, що завертає праворуч; про веселе Світло, що зустрічає тебе і насмішкувато нагадує тобі всі вчинені земні гріхи; про твоє колишнє тіло, яке ти бачиш збоку чи згори, — непорушне, а довкола чомусь плачуть рідні, а ти не розумієш, чому, адже ти — є! Пан Миколай припускав, що щось таке можливе, але достеменно не вірив нікому.

Як тоді до кінця не вірив хлопцям, що розповідали, як добре з жінкою. Аж поки сам. Тому й тут треба пересвідчитися. Його не бентежило, що він уже не зможе нікому з живих розповісти про пізнане, — головне, що дізнається сам. А решта хай доходять самотужки, кожен у свій час, у свій вік, у свій спосіб.

Вранці, коли прокидався, особливо після сну, де він — молодий, гарний, з густим несивим здоровим волоссям, у нього з’являвся гнів на самого себе: яка втіха, старий, що ти дуриш сам себе, справа йде до кінця, ти маєш бути переляканим, зацькованим і, як лише можливо, чіплятися за життя. Життя — ось що є! А там може бути ніщо.

Просто вимикається світло — і все. Так було зранку, поки він не долав ранішню пригніченість і не приводив себе у вольовий стан. Далі все йшло за сонцем. Доки світловий день розширювався, пан Миколай сповідував матеріялізм. Він радів од того, що розгортається простір, вітер розгонить хмари, є достатньо повітря, все довкола зелене, хоча й не блискуче, як у червні (його сорок років), а вже ледь по-серпневому тьмяне (ось воно і є), а кукурудза взагалі береться жовтуватим, хоча до полудня вона у нього вважається трав’янисто-золотою. Мить переходу від збільшення світла до зменшення він, хоч як намагався, вловити не міг ніколи. Просто у якийсь момент виявляв у собі цілком інше відчуття — у нього змінився світогляд. Що ближче до вечора, то більшим він ставав ідеалістом, починав вірити, а коли заходило сонце, то вже знав достеменно, що все це — лише минуща нетривка мінлива ілюзія, а справжнє там — за межею видимого світу. Там — рідний дім, батьківщина і спокій. Тоді пан Миколай наливав собі келих домашнього виноградного вина, неквапно випивав і чекав на прихід мудрості. Чи вона справді приходила, чи це було самонавіювання, чи щось невідоме, але тоді він починав уміти читати таємні знаки буття. Вголос він ніколи цих красивих слів «таємні знаки буття» не вимовив би, навіть у думки їх не допускав, доки мислення, як крапля вишневого соку свіжу сметану в полумиску, не забарвлювало випитого червоного вина. А коли навіть дещиця алкоголю розмивала ті нетривкі глиняні вали начебто тверезої, а насправді — удаваної самооцінки, він ставав спокійним і веселим, бо, як йому здавалося, вже знає, що є, що буде і що із земних речей вказує йому на це. Він ставав схожим на подорожнього, який серед юрби інших таких самих має парасолю, а навкруги — голий степ і насувається гроза.

Або він летить у літаку… катастрофа… у нього парашут, хоча це невдалий приклад, бо, мабуть, він не встигне ним скористатися… А серед ночі, коли він раптово прокидався і страждав від, на щастя, короткочасного безсоння, твердо знав, що не встигне.

Як багато чого не встиг у земному житті. Ось сьогодні не встиг урятувати півника і курочку, а взагалі — не встиг, радше уже не встигає, пізнати те, що зазвичай називають простим людським щастям. Бо найбільше кохання прийшло до нього тоді, коли фізичне тіло якраз почало активно в’янути. Ось так завжди — те, чого чекаєш усе життя, приходить до тебе, коли тобі вже ніщо немиле. Ні, ти, звичайно, радий, що воно нарешті тобі далося, але як було би добре, якби воно прийшло тоді… У середині свого п’ятого десятка пан Миколай, тоді ще просто Микола, а для декого навіть Коля, переповнений життєвими силами квітучий привабливий чоловік, забаг великого кохання. Навчений життям, він хотів так, аби вона його любила до кінця, а він її теж, але з невеличким запасом, що його дають стосунки, за яких ти дозволяєш себе любити, адже в коханні завжди хтось пан, а хтось слуга. Роль пана він обрав для себе не тому, що був дуже загонистим, а тому, що за схемою його мрії вона мала бути молодшою за нього, а в цьому разі, якщо вона хоче його — він не винен, він що, він не проти, а якщо він бігає за нею, тоді це — старий хтивий цап, який виглядає смішно й жалюгідно і, крім зневаги, ні на що інше не заслуговує. Тому він чекав на прихід у своє життя молодої дівчини, самовіддано жертовно до того ж безкорисливо закоханої в нього, середніх літ красунчика. Щоправда, тодішній Микола не був таким наївним, аби сидіти й чекати на появу цієї вимріяної особи, ні, він поки що жив повноцінним, як вважається, життям, мав дружину, дітей, постійну коханку і не цурався того, що називається випадковими зв’язками, проте з невипадковими персонами і з найсуворішим дотриманням сексуальної безпеки. За це деякі колежанки називали його між собою Коля — Два Презервативи. Так минуло багато років, він став людиною середнього пенсійного віку і молодим удівцем, у нього змінилися життєві пріоритети, ніхто його більше не обзивав тим непристойним прізвиськом, і він змирився з тим що — все! Він просто фізично відчував, як звужується його життєвий простір, хоча в матеріяльному вимірі цей простір розширився, бо він переїхав із міської, залишеної доньці, квартири до купленого в кращі часи обійстя за містом. Так, простору стало більше — подвір’я під виноградним шатром, сад, трохи городу, далі — сосновий гай, а ось інтересу до життя — зовсім небагато. І тоді прийшла вона — дівчина з мрії. Щоправда, дівочого в ній було хіба що тіло — струнка худорлява постать з помірно великими грудьми, а так це була сивіюча жінка раннього пенсійного віку зі зморшками довкола очей, але ще зі своїми, здоровими, як він згодом з’ясував, зубами. Це було важливо для пана Миколая, бо зі свого досвіду він знав, що здорові