Логіка речей - Василь Дмитрович Кожелянко

Навіть законному чоловікови. Якщо щось подібне повториться, на вас, пане Колобку, чекають великі неприємності!

Вона, сильно гримнувши дверима, пішла.

Віктор Колобко зрозумів, що йому погрожують і що крізь його волосяну конструкцію на голові проростають роги, тому почав предметно думати про розлучення. І розлучився би, якби не сталося нарешті те, на що він чекав усі ці роки — парламентські вибори.

Не чекаючи офіційної реєстрації себе кандидатом у народні депи, він розпочав виборчу кампанію. Дружина Оксана, перевернувши кожуха, почала йому допомагати.

Націонал-демократичні партії домовилися не поборювати кандидатів один одного, узгоджувати кандидатури по округах, координувати дії, для чого було створено виборчий блок «За Україну!». Це на папері. А насправді виявилося, що україн є кілька, бо на деяких округах почали з’являтися кандидати від Руху окремо, від ДемПУ окремо і УРП теж окремо. Віктор Колобко дуже пишався тим, що на його округ ніхто з «дружніх» партій не зазіхав. Ще від того часу, коли він прийшов на перше засідання координаційної ради тріюмфатором, начебто мандат був уже в кишені, новий костюм на ньому, а нардепівський значок на костюмі, ніхто не мав сумніву, що той округ його — Віктора Колобка. Підгодований терплячою агітацією, огорнутий тривалою пропагандою, зігрітий особистими контактами — національно свідомий округ! Та що там казати, він уже в парламенті! Колеги-рухівці заздрісно дивилися на ужемайженардепа пана Колобка і демонстрували йому свої давні, перевірені часом дружні почуття.

«Ви там у Києві, пане сенаторе, не забувайте вже нас, провінціялів», — цю фразу Віктор Колобко чув по кілька разів на день. Отже, справу зроблено.

Майже. Пані Колобкова кілька разів натякала, що вона ВЖЕ…, але Віктор Колобко, перенапружений виборчою кампанією, боявся ще одного фіяско. Хай уже в Києві…

Слово «майже» — підле слово. У суботу надвечір, коли Віктор Колобко перед дзеркалом репетирував свій завтрашній виступ перед трудівниками колгоспу імени Степана Хмари, до нього зателефонував один із крайових вождів і чемно спитав, чи не міг би пан Колобко прибути на екстрене засідання проводу.

— Вже?

— Вже, пане Колобку, ми пришлемо за вами авто.

За ним прибув чорний «Мерседес-600» із київськими номерами. Поряд з водієм сидів вождь. Дорогою до обласного центру на всі запитання Віктора Колобка вождь заклопотано кидав «Потім».

В офісі Руху сиділи всі члени проводу, купно з новим головою Молодого руху — нахабного вигляду аспірантом університету у діловому костюмі з пістрявою краваткою, якого було обрано замість пані Оксани Колобко, що геть запустила роботу після того, як одружилася. У закутку, скромно поклавши руки на коліна, сидів молодявий незнайомець. Віктор Колобко миттєво, з гіркотою для себе, відзначив, що незнайомець дуже модно і дорого вбраний — темно-зелений двобортний костюм із полиском, білосніжна сорочка, важкого шовку краватка з розмитим різнобарвним малюнком, і золота шпилька, такі ж запонки, коричневі лаковані півчеревики з кранцями і дірчастим візерунком, мобільний телефон на шкіряному поясі з нікельованою пряжкою і — о, Господи! — годинник «Ролекс» на лівому зап’ястку.

У Віктора Колобка геть зіпсувався настрій, він скривився і питально подивився на вождів.

— Знайомтеся, — вождь підвів його до гарно вбраного незнайомця, — пан Колобко, наш активіст, пан Іванов, бізнесмен із Києва. Прошу сідати.

Коли всі всілися, вождь почав говорити. Заходив здалеку. З того, що ми (націонал-демократи) повинні плекати свою українську буржуазію (легкий уклін у бік пана Іванова), що ми не можемо відштовухвати тих, хто йде до нас з добрими намірами і допомогою (знову), що Рух терпить фінансову скруту і було б нерозумно відмовлятися…

Через півгодини Віктор Колобко збагнув, чого від нього хочуть. Йому пропонується зняти свою кандидатуру на користь пана Іванова, представника української буржуазії, патріота і — що головне — потенційного спонсора націонал-демократичних сил. Віктор Колобко втратив дар мови. Йому щось доводили колеги, переконували, втішали, та він мало що тямив. Потім їх залишили удвох з паном Івановим, і український буржуй прошепотів на вухо Вікторові Колобку:

— Дєсять тисяч.

— Ви що, знущаєтесь? — заговорив Віктор Колобко.

— Так нє фантіков же, а зєлєні, - кинув Іванов, і постукав у двері, поки ніхто ще не зайшов, він додав: — Сразу жє послє снятія твоєй кандідатури.

Ввійшли провідники. Вождь фальшиво засміявся:

— То що, пане Колобку, пане Іванов, ви домовилися?

Віктор Колобко хотів плюнути вождеви в бороду, але в пересохлому роті не було слини.

— Вас відвезуть додому, — кинув вождь і сів біля Іванова, який щось клацав на калькуляторі.

Віктор Колобко вийшов у двір, там на нього чекав водій знайомого «Мерседеса».

— Поєхалі.

— Це чия машина, Іванова? — спитав Віктор Колобко водія, коли вони вже мчали трасою.

— А чья ж іщо, — зневажливо скривився водій, — у вашем сєлє такіх же нєт! Вєрно?

Віктор Колобко не відповів. Він зупинив авто неподалік свого дому, відпустив його і купив у кіоску літрову пляшку «Распутіна». Вдома випив гранчак, не заїдаючи, розбудив дружину і все детально їй розповів, не забувши про «дєсять тисяч зєлєні».

— Сукі! Підараси! Простітуткі! Уроди! Казли! — заверещала Оксана. — Юди Іскаріотські!

Комуняки! Холуї кацапські!

Віктор Колобко мовчки налив дружині півсклянки горілки. Вона випила, закурила, заспокоїлась, і вони почали обговорювати ситуацію.

Радилися цілу ніч, не спали зовсім, випили всю горілку, зате вранці Віктор Колобко знав, що має робити. Він вирішив боротися до переможного кінця. Щоправда, дружина його попередила, що коли він не впевнений у перемозі, то краще взяти гроші, а якщо і нардепом не стане, і десять тисяч втратить, то вона йому очі видряпає, та він був упевнений. Кілька разів телефонували вожді — просили, вмовляли, погрожували,