Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна - Деніел Джеймс Браун

І знову хлопці, які витримали пронизливі холодні тренування в жовтні та листопаді, наприкінці дня складали весла в стійки, підіймались стомлено по пагорбу й відмовлялися повертатися назад. Чотири повні човни незабаром перетворилися на три, а до кінця місяця Боллесу іноді доводилося насилу заповнювати третій човен. Усі хлопці в човні Джо трималися до кінця, але легкий дух товариства, який вони ненадовго відчули першого разу, коли вийшли разом на озеро Юніон у листопаді, швидко випарувався. Тривога, невпевненість у собі та суперечки замінили собою життєрадісний оптимізм того вечора, коли Боллес заходився заново ретельно вивчати кожного з них, намагаючись з’ясувати, кого залишити в човні, а кого усунути.

Ел Ульбріксон так само важко працював зі старшокурсниками, намагаючись провести відбір до першого юніорського і першого університетського човна для перегонів проти Каліфорнії у квітні та проти східних університетів у червні. Але проминув вогкий січень, що поступився вітряному лютому, а він досі залишався рішуче незадоволеним результатами на воді, зокрема своєю командою. Після кожного тренування Ульбріксон мав звичай засісти в кабінеті й робити помітки в журналі. Ці особисті коментарі були часто значно виразніші ніж ті, що дозволяла собі його стримана публічна персона. Серед багатьох записів про невдоволення погодою, він усе дужче скаржився на відсутність сили духу в старших хлопців, коли влаштовував їм перегони човнів один проти одного. Що далі, то більше він завалював журнал уїдливими коментарями: «Занадто багато: цей день останній», «Забагато скигліїв», «Не вистачає перцю», «Вони могли б бути ближчими до мети, якби дужче прагнули».

16 лютого Ульбріксон, нарешті, знайшов те, що хотів, але не там, де шукав. Повертаючись до човнової станції того вечора, човен першої університетської команди підійшов борт до борту з першим човном першокурсників Тома Боллеса, котрий також повертався. Усе ще за три кілометри від станції обидві команди почали, за раптовим поривом, гнати додому. Спочатку першокурсники йшли на рівні з університетською командою, веслуючи за однаковим відліком гребків. Ульбріксон не був страшенно здивованим. Він знав, що Боллес важко працював із першокурсниками. Але обидва екіпажі веслували протягом кількох годин поспіль до цього, і пантруючи за ними у своєму катері, Ульбріксон очікував, що молодші, менш досвідчені хлопці, здадуться. Натомість, однак, за 800 метрів до гоночної станції першокурсники раптом вирвалися вперед на чверть довжини човна. Це привернуло увагу Ульбріксона. Але також це помітив Харві Лав, рульовий в університетському човні, який відчайдушно закликав до більш високої частоти гребків. Команда викладалась на повну протягом останніх 30 секунд і зрівнялась із першокурсниками, коли ті досягли плавучого доку на човновій станції. Дошкульний коментар Ульбріксона в його журналі того вечора був такий: «Перша справжня робота, яку виконала університетська команда».

За 1080 кілометрів на південь, на лимані Окленда — рідній воді університету Каліфорнії — Кай Ебрайт мав на дивовижу подібні проблеми. Тільки один із його олімпійських золотих медалістів 1932 року досі веслував за Каліфорнію, і команда навіть при найкращій розстановці сил багато разів зазнавала поразки. Ебрайт не міг зрозуміти, що було не так. «Вони мають належний розмах і багато сили, але я ніяк не можу побачити їхніх перемог», — поскаржився він «Сан-Франциско Кронікл». На додачу до всього, останніми тижнями його першокурсники почали перемагати його ж університетську команду в змаганнях на час і один на один.

Багато в чому Кай Ебрайт був протилежністю Елу Ульбріксону. Ульбріксон, колишнє загребне весло — один із найкращих, кого будь-коли знав Вашингтон — був високим, доладно скроєним та виразно красивим. Ебрайт, колишній керманич, був приземкуватим, худим, в окулярах, із гострими рисами обличчя, видатним носом і виступаючим підборіддям. Ульбріксон одягався консервативно, як правило, носив м’який фетровий капелюх і фланелевий костюм-трійку. Ебрайт також носив фланелеві костюми, але був схильний немислимо поєднувати їх зі старою клейончастою зюйдвесткою або крислатим капелюхом, перед якого він загинав догори, від чого виглядав як Смайлі Бернетт, комічний приятель Джина Отрі, або як молодша версія Габбі Хейєса, друзяки персонажа коміксів Хопалонга Кессіді. Ульбріксон був стриманим, часто грубуватим; Ебрайт був виразним, також нерідко до брутальності. Один із його веслярів, Базз Шульте, згадував: «Він кричав, підбурював, дражнив, робив будь-що можливе, лишень щоб мотивувати своїх хлопців». Схильний бити мегафоном по борту свого тренерського катера в розпачі, він якось жбурнув ним у весляра, котрий зловив краба. Мегафон, не будучи особливо аеродинамічним, пролетів свою ціль із великим відривом і приземлився на коліна рульового Дона Блессінга, який, роздратований нападом на свого товариша по команді, підштовхнув його коліном через борт. Коли пристрій занурився на глибину, розлючений Ебрайт вибухнув: «Блессінг! Чорт тебе забирай! Це був дорогий мегафон. Навіщо ти знищив його?»

Одначе яким би важким не був подекуди його характер, Кай Ебрайт, як і Ел Ульбріксон, був видатним тренером. Йому судилося, як і Ульбріксону, потрапити в галерею слави веслувального спорту. І він дбав про хлопців, що були в його підпорядкуванні. Того вечора, коли Каліфорнія виграла олімпійське золото в Амстердамі в 1928 році, емоційний Ебрайт підійшов до Блессінга, обійняв молодика та промовив надтріснутим голосом: «Ти знаєш, Дон, я сварився на вас багато разів і часто-густо примушував вас скаженіти, але ти був найвизначнішим рульовим і найкращим студентом, якого я коли-небудь мав, і я хочу, щоб ти знав, як сильно я ціную це». «Це довело мене до сліз, — сказав пізніше Блессінг. — Я маю на увазі, він був для мене богом». Це почуття поділяли більшість хлопців, яких тренував Ебрайт, серед них Роберт МакНамара, пізніше міністр оборони США, і кінозірка Грегорі Пек, який у 1997 році пожертвував 25 000 доларів команді університету Каліфорнії у пам’ять про Ебрайта.

Як і Ульбріксон, Ебрайт виріс у Сіетлі, навчався в університеті Вашингтона і почав там свою кар’єру у веслуванні в 1915 році як рульовий. Саме він керував командою Вашингтона, коли вона випередила Каліфорнію на принизливі 15 довжин. Після закінчення університету він продовжував тинятися довкола човнової станції, неофіційно консультував студентів і тренерів