Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна - Деніел Джеймс Браун

У другій половині дня 28 листопада, в останній день осіннього семестру, першокурсники провели завершальне холодне тренування. Коли останній із них повернувся на човнову станцію, тренер Боллес сказав хлопцям, щоб вони залишилися, бо настав час оголосити, хто потрапив до команд першого і другого човнів. Потім він пірнув у офіс Ела Ульбріксона.

Хлопці переглянулися. Через запітнілі панелі заскленої комірки, яка слугувала тренерам за офіс, вони могли бачити Ульбріксона і Боллеса, що згорбилися над столом у фланелевих костюмах, вивчаючи аркуш паперу. Човнова станція кисло пахла потом і вологими шкарпетками та цвіллю, як і зазвичай тепер, коли почався сезон дощів. Пообіднє кволе світло просочувалося з вікон угорі. Іноді пориви вітру вдаряли в масивні розсувні двері. Поки обидва тренери зволікали в офісі, звичайні після тренування кепкування і жарти хлопців зійшли нанівець та змінились незручною тишею. Єдиним звуком було м’яке постукування. На горищі в задній частині приміщення Покок збивав докупи каркас нового човна. Роджер Морріс тихо переступав з ноги на ногу поруч із Джо, висушуючи рушником волосся.

Боллес вигулькнув із офіса й виліз на лавку, стискаючи в руках папір. Хлопці згуртувалися в півколо навколо нього.

Він почав із того, що це був усього лише попередній відбір, що всі вони можуть продовжувати конкурувати за місця, які він збирався оголосити, що він закликав їх робити це, і що ніхто не має загордитися тільки тому, що почув своє ім’я названим зараз. Жоден не мав думати, що його місце в човні гарантоване. Такого не буде. Потім він почав зачитувати список, починаючи з тих, хто призначений у другий човен, оголошуючи імена хлопців, які мали стати першорядними суперниками для передбачуваних фаворитів у першому човні новачків.

Коли Боллес закінчив оголошувати команду другого човна, Джо подивився на Роджера, який похмуро втупився у підлогу. Жоден із них не був названий. Але їм недовго довелося чекати. Боллес почав називати призначених до першого човна: «Носове місце — Роджер Морріс. Місце номер два — Шорті Хант. Місце номер три — Джо Ранц...» Поки Боллес продовжував, Джо зціпив кулак при боці і злегка стискав його, не бажаючи явно святкувати перемогу перед хлопцями, що не були обрані. Роджер поруч із ним почав м’яко видихати.

Коли решта хлопців попрямували в душ, обрані для першого човна зняли гоночний баркас зі стійки, підняли його над головами й помарширували до потемнілого озера для святкового веслування. Легкий, але пронизливий вітер збрижував воду. Коли сонце сіло, вони закріпили ноги в упорах і почали гребти на захід через Косу і затоку Портедж на озеро Юніон, шукаючи спокійнішої води, ніж можна було знайти на відкритому просторі озера Вашингтон.

Температура впала нижче від нуля, а на воді холод відчувався ще дужче. Але Джо не помічав цього. Коли човен ковзнув на поверхню озера Юніон, шум міського транспорту віддалився, і він увійшов у світ повної тиші, за винятком ритмічного гавкоту рульового на кормі. Сидіння Джо методично й тихо ковзало вперед і назад на змащених полозах під ним. Його руки і ноги тягли та штовхали плавно, майже легко. Коли біла лопать його весла входила в чорну воду, вона лише плюскотіла.

У північній частині озера рульовий крикнув: «Шлях... Достатньо!» Хлопці перестали веслувати, і човен ковзнув до зупинки, а довгі весла волочилися за ним уздовж бортів у воді. Темні хмари, облямовані срібним місячним світлом, проносились над головою, жваво гнані вітрами високо в небі. Хлопці сиділи, не кажучи ні слова, важко дихаючи та видихаючи білі клуби повітря. Навіть тепер, коли вони перестали гребти, їхнє дихання було синхронізованим, і на коротку, тендітну мить Джо здалося, ніби всі вони були частиною єдиного, живого організму із власним диханням та душею. На заході срібні прожектори повільно повзли по павукоподібній сталевій арці нового мосту Аврора. На півдні бурштинові вогні міста Сіетл танцювали на хвилях. На вершині пагорба королеви Анни рубіново-червоні вогні на радіовежах мерехтіли, вмикаючись та вимикаючись. Джо ковтав холодне повітря величезними дозами та сидів, дивлячись на цей краєвид, спостерігаючи за його перетворенням, на м’які неясні контури кольорів, аж раптом, уперше, відколи родина залишила його, очі його наповнилися сльозами.

Він повернув обличчя до води та почав возитися зі своїм кочетом, щоб інші не бачили. Він не знав, звідки прийшли сльози та за чим вони були. Але щось усередині нього змінилося, навіть якщо лиш на кілька хвилин.

Хлопці відновили дихання й говорили тихо, не обмінюючись жартами, не клеячи дурня, просто тихо розмовляючи про вогні та краєвид, що простягався перед ними. Тоді рульовий крикнув: «Усім готуйсь!» Джо повернувся обличчям до корми човна, посунув сидіння вперед, опустив білу лопать весла в нафтово-чорну воду, напружив м’язи та чекав команди, щоб рухати човен уперед, у мерехтливу темряву.

На другий день грудня 1933 року в Сіетлі почався такий дощ, якого ніколи не бувало ні раніше, ні будь-коли потім. Протягом наступних тридцяти днів лише одного дня небо не було оповите свинцевими хмарами, та були тільки чотири дні, коли не йшов дощ. До кінця місяця 362 міліметри дощу випали на території університету Вашингтона, а в центрі міста — 389 міліметрів, абсолютний рекорд досі за увесь час для будь-якого місяця року. У деякі дні дощ накрапав, а деколи, лив як із відра. У будь-якому разі, він просто не переставав іти.

Річки по всьому заходу Вашингтона — Чехаліс, Сноквалмі, Даваміш, Скайкоміш, Стіллагуаміш, Скокоміш, Снохоміш — вийшли з берегів, змітаючи ферми, вимиваючи мільйони тонн верхнього шару ґрунту в Пьюджет-Саунд, затоплюючи ділові райони берегових населених пунктів від канадського кордону по всьому шляху на південь до Колумбії. На північ від Сіетла розбухла річка Скагіт просочилась крізь земляні дамби біля