Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна - Деніел Джеймс Браун

саксофоні та кларнеті у свінговому ансамблі «Блакитні ліри», створеному ще в середній школі. У вихідні він працював у сімейному бізнесі, «Трансферній компанії «Франклін», піднімаючи та спускаючи дивани, ліжка й піаніно в будинках по всьому місту. У той час майже половина іпотечних кредитів в Америці була несплачена, тисячі продажів закладеного майна відбувалися щодня, і нерідко це була дуже сумна робота, адже він перевозив сім’ї з будинків, на придбання яких вони працювали все життя. Надто часто люди стояли з порожніми очима, а жінки плакали в під’їздах, коли Роджер підіймав на вантажівку останні з їхніх пожитків, призначених для перевезення не до іншого будинку, а до аукціонного дому. Щоразу, коли це відбувалося, Роджер шепотів коротку молитву подяки, що досі його власній сім’ї вдавалося втриматися у своєму будинку. Як і багато інших сімей, вона скотилася за кілька коротких років зі зручного, безпечного життя середнього класу до існування, коли кожен наступний цент, здавалося, зароблявся значно складніше ніж попередній. Але принаймні вони все ще мали власний дім.

Роджер був кумедним на вигляд парубком — дещо непривітним, схильним говорити прямо, майже грубо. З ним було не просто заприятелювати, але іноді Джо сидів із ним разом у їдальні. Вони деколи перемовлялися між собою, переважно недоладно обговорюючи свої інженерні заняття. Часто-густо, проте, хлопці їли в тиші. Здавалося, між ними виростала незначна, невисловлена павутинка прихильності та поваги, але в інших випадках Джо не відчував себе надто спорідненим із більшістю хлопців на човновій станції. Навіть тепер, коли найохайніше одягнені хлопчики пішли, він, як і раніше, почувався затиснутим у лещата боротьби за виживання. Він завжди ходив у тому самому м’ятому светрі, єдиному, яким володів, і майже щодня лунали єхидні зауваження щодо цього в роздягальні. «Бродяга Джо, — сміялися хлопці, — як життя внизу в Гувервіллі? Ти намагаєшся ловити метеликів цією штукою, Ранц?» Джо взявся приходити рано, щоб переодягтися у форму для веслування до того, як з’являться інші.

Кожного дня він поспішав після інженерних занять на тренування веслувальної команди. Негайно опісля він знову біг, цього разу на роботу в студентський спортивний магазин, де працював до опівночі, продаючи все — від шоколадних батончиків до того, що магазинна реклама заради пристойності називала «оті охоронці життєво важливих зон». Під дощем і в теміні він плентався після роботи вгору по Юніверсіті Авеню до Юнацької християнської асоціації, де працював двірником в обмін на невеличку, схожу на клітку кімнату, куди поміщались лише стіл і ліжко. Вона була лише одною з лабіринту таких кімнат, відгороджених у переобладнаному підвалі для зберігання вугілля. Вогкі, брудні номери вміщали унікальну колекцію студентів, як чоловіків, так і жінок. Серед них був не по роках розвинений і приголомшливо молодий театральний студент на ім’я Френсіс Фармер, на якого менш ніж два роки по тому інші будуть дивитися на кіноекрані. Але мешканці підвалу мало спілкувались між собою, і для Джо його кімната була навряд чимось більшим ніж місцем, де можна зробити домашні завдання та простягнути ниюче тіло на кілька годин, перш ніж податися вранці знову на заняття. Це аж ніяк не скидалося на те, що можна було б назвати домом.

Якою б виснажливою не була осінь 1933 року для Джо, у ній існували не лише сама робота і самотність. Джойс була поруч, і це було розрадою.

Вона приїхала до Сіетла, щоб бути із Джо, але також для втілення своїх власних мрій. Її академічні успіхи налаштували її на курс, відмінний від того, що визначали для себе більшість фермерських дівчат, із якими вона ходила до школи в Секвімі. Вона не шукала кар’єри за межами дому, а хотіла ростити дітей і робити це дуже добре. Але вона не мала жодного наміру жити життям її матері, у якому хатня робота визначала і обмежувала горизонт її світогляду. Вона хотіла жити розумом, і університет був її квитком у таке життя.

За іронією долі, проте, єдиний шлях до її мети лежав через ще більшу кількість хатньої роботи. Вона зійшла з порому та прибула до центру Сіетла у вересні, відчайдушно потребуючи місця для проживання та роботи, щоб платити за навчання, їжу і книги. Вона вступила до університету і скоро оселилася з тіткою Лаурою. Але незабаром стало ясно, що в такі важкі часи годувати ще один рот було небажаним навантаженням на вже й так вичавлений бюджет тітки. Протягом наступних двох тижнів Джойс щоранку вставала на світанку й поспішно переглядала всі мізерні пропозиції в оголошеннях рубрики «Потрібна допомога» в «Сіетл Пост-Інтеллідженсері». Багато днів підряд з’являлись менш ніж по півдесятка таких пропозицій, супроводжувані довжелезними колонками численних оголошень «Шукаю роботу».

Окрім живого розуму, усе, що Джойс могла б запропонувати світові роботодавців, було її вміння робити те, що вона найменше любила, — прибирання і приготування їжі. Отже, вона зосередилась на оголошеннях із побутового обслуговування. Одягнена в найкращий недільний одяг, не бажаючи платити за проїзд на автобусі, вона йшла пішки багато кілометрів щоразу, як знаходила оголошення для покоївки, доходячи до віддаленого модного району Лаурелхерст на схід від студмістечка або підіймаючись по крутих схилах гребеня Капітолійського пагорба, де стояли в тихих, тінистих провулках величні вікторіанські будинки. Знову і знову її зустрічали біля дверей гордовиті дружини місцевої еліти, які проводили її в задушливі передні кімнати, садовили на пишно оздоблені дивани, а потім вимагали рекомендацій та доказів її робочого досвіду, жодного з яких Джойс не могла запропонувати.

Зрештою, одного спекотного полудня, після чергового невтішного інтерв’ю в Лаурелхерсті, Джойс вирішила просто почати стукати у двері. Будинки тут були масивні й елегантні. Можливо, хтось потребує допомоги і не спромігся розмістити оголошення в газеті. Вона ходила вгору і вниз по вулиці, її опухлі артритні ноги боліли, піт виступав під руками, волосся дедалі більше пітніло й розтріпувалось, але дівчина вперто долала довгі доріжки до грізних передніх дверей і обережно стукала.

Пізніше того дня виснажений на вигляд літній джентльмен, відомий місцевий суддя, підійшов до дверей, вислухав її, підняв голову