Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Ірина Вільде

«Хами неотесані», — подумала Зоня і начеб замкнула очі на них. Перестала існувати для неї вся ота темна, тупа, смердюча маса. Говорила до своїх уявних слухачів і тому зовсім не звертала уваги на те, що дядьки виходили і входили до залу, що попхекували діти, хихотались парубки з дівчатами… Могли робити, що їм до вподоби, а вона бачила перед собою слухачів, що з жадністю ловили кожне її слово і сприймали в себе, як причастіс.

Свою промову Зоня почала в історичному аспекті. Відбившись від Івана Котляревського, через «Руську трійцю» в Галичині і царський указ на Придніпрянщині, боротьбу за український університет у Львові і смерть Адама Коцка за австрійських часів, через липові плебісцити у справі державних народних шкіл з українською мовою викладання вона остаточно дійшла до джерела наших днів «Рідної школи».

Розгорнувши блокнот, Зоня шпурнула цифрами, як з рога достатку. Слухачі дізналися, скільки тисяч українських дітей пригорнула «Рідна школа» у своїх народних школах, гімназіях, вчительських семінаріях, промислових курсах. Скільки в «Рідній школі» власних шкільних приміщень і скільки треба ще побудувати. Яку суму зуживає «Рідна школа» на утримання своїх шкіл і вчителів і скільки в неї боргів. Скільки тисячам безробітних українських вчителів «Рідна школа» дала працю і яка цифра безробітних вчителів чекає на цю працю.

Скінчивши з цифрами, Зоня вдалась до патріотичної поезії. Почавши від Шевченкового «Чужому научайтесь, свого не цурайтесь», вона прочитала на тему «Рідної школи» патріотичний віршик невідомого поета з дитячого журналу і закінчила знову-таки Шевченковим «І неситий не виоре на дні моря поля». Але, зміркувавши, що ця алегорія може бути замалозрозуміла, додала ще з пам'яті «Встане правда, встане воля» — і на цьому закінчила свою промову.

Зала відгукнулась спершу слабими, а потім сильнішими оплесками. Було так, що частина слухачів, яка трохи задрімнула, пробудилась від перших оплесків і, аби замаскувати свій сором, непритомно затарабанила в долоні.

Рівночасно з тими, що, здрімнувшись, пробудились, повернулася реальна дійсність і Зоні. Вона не блукала тепер очима по вікнах і стелі, а подивилась відкрито на залу.

В одну мить дійшла до висновку, від якого самій стало страшно. За той час, що вона перебувала в патріотичному екстазі, половина, щонайменше, чоловіків вийшли з зали, а їх місце зайняли нові, не по-тутешньому одіті люди. Залишились незмінно жінки, яким діти заснули на колінах, а матері, охороняючи сон своїх малят, самі скімнули біля них.

В лівому кутку зали, серед збитого гурту хлопців, здалося Зоні, що пізнає одного нашівського друкаря, хоч міг це бути тільки хтось до нього подібний.

Проте й однієї подібності вистачало Зоні, щоб з'ясувати собі, що в залі появились комунізуючі. «Почнуть провокаційну дискусію зо мною, і я пропала».

Спересердя, що не може в даній обстановці безпосередньо вилляти свою злість на організатора зборів — пароха, почала непристойно гризти нігті.

«Як же ж можна так, — картала його в думці, — організувати збори і — знаючи, що твориться кругом, — не забезпечити ударної групи однодумців… Кози вам доїти, отче, а не політику робити».

Отець Йоанн саме підступив до Зоні.

— Перестаньте кусати нігті… не показуйте, що ви їх боїтесь… Спокійно, прошу вас, спокійно, я зараз все уладжу.

— Чорта вже уладите, — вихопилось в Зоні, і вона з перестраху прикусила губу. Отець парох тактовно вдав, що не розчув репліки панни Річинської.

Вийшовши поперед стола на сцені, о. Йоанн заговорив роблено бадьорим, трохи не своїм голоском:

— Шановні члени читальні й тут присутні гості! Пані делегатка прочитала нам гарний реферат про те, як наш многостраждальний український народ боровся за нашу рідну, всім нам дорогу українську мову. Всім ясно, і нема про що дискутувати. Нам треба лише подякувати пані делегатці за її безкорисний труд і в мирі розійтись додому.

— А що буде з гуртком «Рідної школи»? Та ми мали ниньки закладати гурток «Рідної школи», аби наші діти вчились в рідній мові і боролись за неї, як говорила пані делегатка.

Вихопився той самий беззубий дядько, що привіз Зоню в село.

Отець парох скреготнув зубами, що аж Зоня почула. Сам на сам, може, заїхав би тому мудрагелеві палицею по плечах, а тут мусив опанувати себе й відповісти гречно:

— Іншим разом, Федю, іншим разом закладемо гурток, а тепер пані делегатка поспішають, щоб ще в однім селі прочитати реферат…

— Скатертю доріжка! — вигукнув хтось з лівого кутка зали, де привидівся Зоні (а може, й ні!) нашівський друкар.

— Ходім… ходім… не треба затримуватись, — наглив отець Зоню, майже попихаючи її до виходу.

Надворі кинулось Зоні у вічі, що мужчини, які правдоподібно покинули залу під час її виступу, тепер знову почали протискуватись досередини.

— Що тут діється, прошу отця? Я нічого не розумію! Чого вони знову пруться до читальні? Адже збори закінчились.

— Ходім… ходім, — не переставав підганяти Зоню, — дома про все поговоримо. Дякуймо богові, що й так нам обійшлося.

— А що могло бути? — Зоня дійсно не розуміла, яка небезпека могла їй грозити. — В чому річ, кінець кінців?

— Могли, — отець парох дивився у землю, — могли… затарасувати входові двері й вимагати дискусії на тему діяльності головної управи «Рідної школи».

— Но, і що? Ми з вами не дали б собі ради з купкою тих неуків?

— Не дали б, повірте мені, що не дали б. Річ ще й в тому, що то — не неуки, а підкуті на всі чотири ноги… кваліфіковані… з масою контраргументів оратори.

— Виходить, — не здавалась Зоня, — що найсильніший аргумент в боротьбі з комунізуючими — це втеча, так? Прошу мені відповісти: так?

— Не втікати, панно Зоню, не втікати, а уникати нагоди для сутички, яка могла б в якійсь мірі нанести ущерб нашій власній гідності чи справі, за яку ми заступаємося…

«Чи вмер Данило, чи болячка задавила», — подумала Зоня, але змовчала.

На приходстві їмосць чекала з традиційною попівською кавою з солодкою сметанкою і бабкою з родзинками. Знервована Зоня попросила для себе міцної чорної кави без цикорію.

— Прошу мені пояснити, — вона свідомо послуговувалась цією чемностивою формою, аби якось знейтралізувати свій нетактовний вибух у читальні, — бо я далі нічого не розумію. Чого чоловіки повиходили з читальні? Вони хіба знали, що появляться комуністи, й боялись дискусії з ними?

— О, коби вони боялись, — звів отець Йоанн руки до неба, — то було б ще добре! В тому і все лихо, що мужичня лише чекає нагоди,