Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Ірина Вільде
До їдальні без стуку увійшла присадкувата дівчина з червоними, як у лелеки, ногами.
— Де їмосць? Іван Сливка прийшов годити похорон…
Отець Йоанн прискочив до дівчини і випхав шорстко її за двері:
— Іди… іди… я зараз там прийду…
— Вчить її жінка, вчить і не може навчити, — звернувся з вибаченням у сторону Зоні, — пані ласкаво дарують… Я зараз, — замкнув за дівчиною двері, потім нервовим кроком вийшов.
Зоня і собі встала з-за столу. Обід не смакував їй. Недостача світла в кімнаті дразнила їй нерви. Ліворуч від входових головних дверей вели вузькі, в половину зросту чоловіка, двері на сонцем визолочену веранду. Зоня пхнула ті двері. Вони заскрипіли на завісах і при невеличкім зусиллі пропустили Зоню на засклену, з кількома вибитими шибами веранду. В кутку, біля немолочених головень конопель, стояв запорошений, як видно, ще з минулого літа не уживаний лежак. Зоня, струснувши хустинкою порох з нього, лягла на лежак, закинувши руки за голову.
Нарешті хвилина відпочинку!
І власне, звідси стала мимовільним свідком торгу, що відбувався між Іваном Сливкою і їмосцею. Зоня здогадалась, що їмосць навмисне вивела Сливку за вугол хати, аби Зоня нічого не почула.
— Двадцять п'ять і ягничку. Це так, Іванцуню, вже як для покійника. З кого іншого взяла б я більше… правду кажу…
— Нема звідки, їмосць. Вірте мені, що на господарську труну не маю…
— Ей, труна… Труна все одно зогниє в землі… тіло може обійтись без труни, а душа без божого благословенства ніяк…
— Не можу, їмосцечко… Говорю до вас по-людськи, що не можу, то не можу…
— Дасте п'ятнадцять, Іванцуню, і господь з вами…
— І п'ятнадцять не маю звідки взяти, їмосць… Як собі хочете… Знаю тільки те, що тата поховати мушу… Як єгомосць не схочуть — прийдеться самим у землю загортати…
— Як то — самим? — підскочив зразу жіночий голос. — Без священика? Без бога, Іванцуню? А я і не знала, що ти тим вітром підшитий…
— Мої кишені вітром підшиті…
— Не викручуйся, Іване, не викручуйся… Якби в тебе були добрі наміри, то ти сказав би: «В мене нема готівки, але я вам чим-небудь відроблю, їмосць». А ти зразу — улаштувати похорон без священика… А ти знаєш, хто в нашому селі хоронить без священика, правда, що знаєш, Іванцуню? А торік, як була засуха, єгомосць дали тобі три корці бульби і півкорця жита на відробок? Дали, Іванцуню? А ти знаєш, що як ти поховаєш тата без отця, то даси поганий приклад для інших і тим нашкодиш святій церкві більше, чим гадаєш собі? І як ти потім гадаєш висповідатися з такого гріха?
— А що мені робити, їмосць? — примиренніше спитав мужський голос. — Що мені робити, коли нема злотого за душею? Тіло стояти не може…
— А може, жінка має полотна або повісма… хай принесе, а решту мені в городі відробить… таж ми свої люди, Іванцуню…
— Повісмо, може, має, але полотна нема, бо діти з голими черевами бігають… А щодо того, аби відробити, то може прийти. Чому ні?
— Але я одне хотіла б заздалегідь вимовити собі, Іванцуню. Робота в моїм городі на її харчах… і хай з дітьми не приходить… бо в мене і пес, і гусак…
— А що їй робити з тим грудним, їмосць? Замкнути в скриню на той час, чи що?
— Хай старшенькі доглядають його…
— Старші до школи ходять, їмосць…
— До школи! Як вас стати, Іванцуню, дітей у школу посилати, то винно вам стати і на няньку… То… може, почекаємо з тим відробітком на вакації, Іване…
— Бійтесь бога, їмосць, та по Петрі треба буде про хліб думати… Як влітку не зажнемо… то взимку хіба зуби на клин… Почекайте, їмосць, осені…
— Як маю до осені чекати, то і ви, Іванцуню, побійтесь бога і приведіть бодай ярку… бодай тим заспокоїть душечку покійного тата…
— Та що вже маю з вами робити, їмосць? Хай буде вже по-вашому…
— Не зі мною, Іванцуню, не зі мною… то не світські, а божі порахунки…
Зоні робилось до нуду несмачно від цього діалогу. За жодну ціну не хотіла, аби домашні здогадались, що вона була мимовільним свідком. Перечекала, аж Іван вийшов за ворота, а тоді сама дверима через веранду пішла в город.
Отець Йоанн застав її в пасіці.
— А я шукаю за вами всюди…
«Який ти хитрий, — думала Зоня, націлюючись очима на його красиве, але так мало принадне обличчя, — ти перетворив свою «кращу половину» на громозвід, яким спливають з тебе людська обмова і прокльони… а сам ти виступаєш перед своїми овечками чистий, як у снігу викупаний…»
Вдома Зоня не бачила таких сцен. Всі таємні таткові інтереси, що запевняли їм достатнє життя і давали моральне право ставити себе понад інших, творились десь далеко поза їх домом, може, навіть на іншій планеті. Жінка і діти були ізольовані від них.
Зараз по вечерні Зоня пішла на збори. Умовились, що отець Йоанн піде перший до громадського дому, а Зоня щойно пізніше зайде туди, аби не виглядало, що піп привів свою делегатку.
Коли Зоня увійшла, то зала була по стіни наповнена людьми.
Перші три лави спереду займали статечні газди, в писаних кожухах та сердаках, по-міському підстрижені, в купних штанах, себепевні, повільні в рухах і словах.
За ними сиділи й стояли бідніше приодіті чоловіки, а за ними вже жінки, декотрі з малими дітьми на руках. Парубки і дівчата товпились позаду. Повітря в залі було млосно-важке від задухи погано провітрюваних святкових кожухів і застарілого масла теж святково причесаних голів старшого газдівського покоління.
Зоня, притримуючи напарфумовану хустинку біля носа, вийшла на сцену. Чоловік, якого обрано головою зборів, повідомив зал, що з міста приїхала пані делегатка і буде балакати про потребу організації гуртка «Рідної школи» в селі.
Голова зборів, на думку Зоні, скидався на репатріанта з Канади. На ньому був нетутешнього покрою широкий, значно ширший за його форми тіла костюм у грату[55] і яскравий, наче здерта шкіра з папуги, галстук.
Стягнувши брови, Зоня поступилась двома кроками вперед, до залу. Була трохи збентежена тим, що зал не зустрів її оплесками. В третьому ряді, на самому крайчику, помітила дядька, що сьогодні привіз
