Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Ірина Вільде

Зоня і собі зірвалась зі стільця, ніби щось підкинуло нею:

— То за вашим рецептом, — чула, як тремтить її голос від стримуваного обурення, — я мала б піти в українське село полонізувати, нівечити душі українських дітей, закладати польські установи на селі, організовувати пшиспособєнє войскове[53]… допомагати поліції в пацифікації… — вона просто задихалась, бо в міру того, як викладала цьому чоловікові, усвідомлювала й сама, який подвиг зробила, від якої історичної загрози, від якої політичної чуми оберегла вона українське село.

Голова поставив попільничку на місце, а сам знову почав урядування за столом.

— А ви гадаєте, панно Річинська, що коли ви відмовились від посади, то в даному селі не буде вже учительки? Буде, запевняю вас, тільки полька, яка ревніше за вас допомагатиме шкільній владі й поліції полонізувати село. От бачите, — закінчив повчальним тоном, — в цьому полягає розбіжність між політикою старих і молодих. Ви, молоді, думаєте: «Чим гірше, тим краще», — а ми стараємось по змозі усувати добре зло. Бо може бути так, що доки сонце зійде, роса очі виїсть.

Зоня не мала охоти дискутувати з оцим дурнем. Не цікавилась політикою, як такою. Хотіла учительської посади, бо не хотіла в'язати філє. Як цей йолоп не хоче розуміти?

Вона знову сіла в крісло.

— Я думаю, якщо умовою одержання посади в «Рідній школі» є громадські заслуги, — з іронією заакцентувала останнє слово, — то я повинна б одержати посаду з огляду на заслуги покійного татка.

— Заслуги? — наважився здивуватись той ідіот. — Даруйте, панно Річинська, але мені не відомі якісь спеціальні громадські заслуги блаженної пам'яті отця каноніка, хоч особисто я його дуже цінував, як людину великого, філософського розуму.

— Як? — піднесла голос Зоня. Відчувала, що тіло їй покривається сиротами. — Як?!

Хотіла ще щось сказати, ширше відкрити очі дурневі на велич таткової постаті, якось реабілітувати татка, але… не знаходила відповідних слів для цього.

Заслуги татка перед народом були раз назавжди установленою правдою, що, як догма, не підлягала ніяким сумнівам, істиною, яка сама собою вбивала зародок недовір'я, а тепер, коли цей хамло так вульгарно зажадав від неї фактичних доказів, Зоня… поки що не знає, як йому відповісти. Так само, як колись у дитинстві татко не міг відразу їй відповісти — чому найліпший, наймилосердніший бог дає людям хвороби, голод, війну й смерть?

Але таткові було легше знайти відповідь, бо татко мав перед собою бога й дитину, а вона людину без розуму й серця.

— То тільки ми, українці, можемо так шанувати пам'ять людини, яка горіла найсвятішою любов'ю до свого народу, — сказала холодно.

Чоловік за столом порушився.

— Не перечу, що отець канонік був щирим українцем, але це не заслуга, а елементарний обов'язок кожного з нас.

— А те, що моя сестра заручена з хлопцем, який своє життя присвятив для справи, це теж не має значення? — вимовила цей останній доказ і одразу відчула прикрість.

«Яка підлота», — подумала. Думка ця ні в якому разі не відносилась до її особи. Зоня мала на думці не себе, а обставини, що примушують хапатися навіть за такі аргументи.

— Так, то прикра родинна справа, — сказав на це голова кружка «Рідної школи».

Голова встав (що за брак виховання!) і, ніби даючи тим зрозуміти, що питання вичерпано, заявив: якщо буде вільне місце, то Зоня, напевне, його одержить. Власне, більше, ніж певно, що таке місце буде, бо чоловік одної вчительки, який працює в «Маслосоюзі», переведений до Калуша і вона теж, мабуть, буде старатись перейти туди.

— Але тепер від тих, що йдуть до нас на посаду, польська кураторія вимагає свідоцтва про лояльність… Так… так… вже навіть до нас добираються. Звичайно, не від усіх вимагають те свідоцтво і не зразу, але, в усякому разі, я попереджаю…

— Як? — обурюється Зоня. Вона вважала вже себе членом рідношкільного колективу, і її обурення випливало передусім з почуття загрози власним інтересам. — Як то? — говорила скоромовкою, навіть слина шумувала між губами. — А яке полякам діло до нашої «Рідної школи»? Таж ми самі утримуємо її всенародним, сотиковим оподаткуванням… Не беремо від них ні допомог, ні стипендій, власними силами оплачуємо учителя, будуємо школи, утримуємо бурси… — і, забуваючи, що перед нею людина, яка ці справи знає краще за неї, загорілась і виголосила експромтом зовсім непогану агітаційну промову.

Голова гуртка не перебивав її.

Коли Зоня скінчила, відгукнувся:

— А може би, ви, панно Річинська, замість учителькою, та пішли до нас на організаційну інструкторку гуртків «Рідної школи»?

Хоч Зоні і сподобалось, що хтось нарешті визнав її ораторські здібності, вона категорично відмовилась.

— Ні, дякую, то не для мене. Я не знаю села. Може, і потрапила б промовити на зборах, але поза зборами, в особистій зустрічі з селянами, не пощастило б мені. Я ніколи не жила на селі… не знаю психіки селян, не кажучи вже про звичаї… Крім того… — але іншої причини не висловила вголос.

Крім того, вважала таку агітацію за установу, яка їй дає хліб, чимось несумісним з поняттям особистої гідності. Проте згодилась котроїсь неділі поїхати в Підберізці, село, що віддалене вісім кілометрів від міста.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Зразу, як тільки примостилась на параднім, застеленім барвистою веретою заднім сидженні, відчула Зоня важкість ситуації, в якій знайшлась. Хоч їхала на звичайній хлопській фірі, запряженій у пару шкапенят, чомусь мала переконання, що ніхто з тих, що бачили її, не брали її за сільську учительку.

Була одягнена скромно, але за останніми вимогами моди, а крім того, що головне, вміла тримати себе по-панськи навіть на вистеленій соломою фірі.

З огляду на святковий день на вулиці було багато різного народу. Знайомі Зонині з здивуванням, що було рівнозначне з виявами пошани, дивились вслід фірі, що торохтіла серединою вулиці.

Не могли пояснити собі, що це може означати — Зоня Річинська на простій селянській фірі.

Зоня в душі була рада враженню, яке викликувала у своїх знайомих. Хай ломлять собі голову над черговою загадкою дому Річинських. Юрба і створена для того, аби дивуватись з роззявленим ротом…

Селянин, миршавенький дядько з червоною, поораною глибокими фалдами, як у трухана, шиєю, виявився досить балакучим. Говорив, кліпаючи безнастанно присліпкуватими очима, причому не переставав якось винувато посміхатися млявим, беззубим ротом. Зоні було фізично гидко дивитись на нього, але словам його прислухалась з цікавістю.

Дядько з винуватим посміхом признався, що, відколи живе, оце вперше в житті бачить жінку делегатом. Єй-бо. Вірте або не вірте. Відколи запам'ятав, то делегатами приїздили в село самі